Реаліті (Reality)

Цей маленький драматичний політичний трилер, головну роль у якому вражаюче виконала зірка серіалів «Ейфорія» та «Білий лотос» Сідні Свіні, тематично дуже тісно римується з британською стрічкою «Державні таємниці», так само заснованою на реальних подіях, де Кіра Найтлі зіграла рядову співробітницю британської розвідки Кетрін Ґан (перекладачку з китайської), котра злила пресі секретний лист, в якому містилася спроба американського АНБ (Агентства національної безпеки) за часів президентського правління Джорджа Буша-молодшого схилити Британію до незаконного шпигунства і шантажу членів Ради безпеки ООН, аби отримати голоси для начебто «обґрунтованого» і «ратифікованого» вторгнення в Ірак. За цей витік Кетрін Ґан була звинувачена у державній зраді і постала перед судом.

Сідні Свіні зіграла так само рядову співробітницю американського АНБ Реаліті Віннер (так, Реаліті – то не «реальність», а ім’я героїні), перекладачку з фарсі, котра злила пресі секретний документ, у якому містилися докази того, що росія шляхом хакерських атак втрутилася в американські президентські вибори 2017 року і підтасуванням голосів забезпечила перемогу путінському другові Дональду Трампу.

Картини пов’язані тематично, проте мають геть різні формати. І з точки зору форми «Реаліті» набагато цікавіша. Варто зазначити, що режисерка-дебютантка Тіна Саттер насамперед є театральною постановницею і драматургинею, і спершу допит агентами ФБР Реаліті Віннер вона представила у вигляді п’єси на театральній сцені. Вистава називалася «Ця кімната?» (коли фебеерівці прибули обшукувати дім і перевіряти гаджети Реаліті Віннер, то запитали, чи є в домі кімната, де можна спокійно і усамітнено поговорити, тобто провести допит). Всі діалоги базувалися на стенограмі тієї бесіди.

Власне, екранізація повністю повторює камерний формат п’єси і навіть зберігає її класицистичну триєдність: єдність дії, місця і часу. Окрім прологу, де героїня 9 травня 2017 року дивиться на роботі в офісі телеканал Fox News (як вона розповість пізніше, нічого крім протрампівського республіканського каналу Fox News на роботі не вмикали, навіть не схотіли на її прохання увімкнути нейтральний канал про домашніх улюбленців), і там передають новину про звільнення президентом Трампом директора ФБР Джеймса Комі (про нього, до речі, є двосерійний міні-серіал «Правило Комі», де Джеймса Комі зобразив Джефф Денієлс, а одіозного Дональда Трампа зіграв Брендан Глісон). Далі всі події розгортаються впродовж кількох годин одного дня, а саме 3 червня 2017.

Смотрите легально на MEGOGO

Місто Огаста, штат Джорджія. Реаліті Віннер повертається додому з пакунком продуктів із супермаркету. Біля будинку її зустрічають двоє агентів ФБР і кажуть, що мають ордер на обшук її житла, її авто, її телефону та її самої. Дівчина не сперечається, з усім погоджується, поводиться вкрай спокійно і тихо, та начебто зовсім не розуміє, у чому справа. Почувається трохи ніяково, розгублено, проте не виглядає ані наляканою, ані збентеженою, ані обуреною цією неприємною ситуацією; на все каже «так» чи ледь помітно киває головою. Агенти теж поводяться чемно, підтримують відсторонену бесіду. Дізнавшись, що в будинку є собака і кішка, пропонують дівчині на час допиту десь замкнути тварин, аби ті не лякалися сторонніх чоловіків, і винести миски з водою та їжею. Реаліті і сама хвилюється насамперед не за себе, а за кішку, котра може вибігти на вулицю, бо агенти тримають вхідні двері відчиненими. Тож дівчина просить дозволу надягти на кота повідець, а собаку зачиняє у вольєрі.

Умовно розповідь можна поділити на дві частини і відповідно дві декорації у межах однієї локації. Перша – розмова надворі біля будинку і відповідна екстер’єрна декорація: симпатичний затишний заміський фасад, зелений газон і жовта стрічка, котрою фебеерівці відгороджують будинок і прибудинкову ділянку як «місце злочину». Друга – розмова всередині будинку, у «тій самій» кімнаті. Та кімната є нежилою, Реаліті зве її «моторошною», і саме там має місце основний діалог із не те щоб яскраво вираженою, проте все-таки напруженою кульмінацією. Цікаво, що «моторошна» кімната є аж ніяк не темною та похмурою, а навпаки, світлою: зі світлими стінами, світлою плиткою на підлозі. Проте сонячні промені до кімнати не проникають через опущені жалюзі, на підлозі брудно (вона ж нежила, той у ній і не прибирають), і жодних меблів немає, навіть одного стільця. Тож допит відбувається стоячи, і Реаліті, ніби заздалегідь винна і вже майже заарештована, соромно (не від самого свого вчинку, а від принизливої і несправедливої ролі «зрадниці») підпирає порожню білу стіну. І від кімнати, і від розмови не моторошно, проте вкрай незатишно і дискомфортно.

Тіна Саттер ідеально обігрує реальне ім’я героїні свого сюжету. Подання є максимально реалістичним включно з антуражем, хронологією, поведінкою персонажів і документальними вклейками справжньої Реаліті та справжньої стенограми допиту. Причому допит на екрані відбувається майже у реальному часі, з невеликою похибкою. Тут немає жодних стереотипних кінематографічних прийомів. І агенти ФБР тут геть не кінематографічні. Немає ніякого штурму, ніяких пістолетів, вихвалянь харизмою і крутизною, ніяких чорних костюмів і краваток. Здається, що федералам так само ніяково, як і дівчині. Вони намагаються невпевнено жартувати (вона теж), говорити на звичайні побутові теми, бути підкреслено ввічливими. Цілком можливо, вони навіть подумки схвалюють її вчинок і так само ненавидять Трампа, але є закон, робота, обов’язок, правила.

Інколи Реаліті Віннер виглядає типу дурненькою, типу трохи «білявкою». Вона має гвинтівку рожевого кольору і бентежиться не через те, що скоріш за все потрапить за ґрати, а через те, що в неї заберуть на кілька днів телефон, а завтра вона має проводити заняття з йоги і в телефоні вся її музика… Та завдяки надзвичайно тонкій, повній мікро-нюансів грі Сідні Свіні очевидно, що юна Реаліті насправді напрочуд розумна, інтелігентна, добра, з високими моральними принципами і гуманістично-демократичними цінностями. Лишень тиха, некомунікабельна, замкнена, інтровертна. І налякана вчинком, котрий невластивий її відчуженому характеру, та наслідками, котрих вона не очікувала.

Аж до кульмінації і умовного «викриття» з розмови між Реаліті та агентами взагалі незрозуміло, про що йдеться. Тобто якщо заздалегідь не знати синопсис, то на екрані спостерігається абсолютно безглуздий діалог ні про що. Переважно про котів, собак, паверліфтинг, оренду будинків у місті Огаста… А коли нарешті доходить до суті, то відповідно до стенограми, де інформація, яка являє собою держтаємницю, замальована чорним маркером, розмова періодично провалюється у пробіли, які режисерка візуалізує у вигляді буквальних блимань-щезань реальності в кадрі.

Потім героїня бачить на вікні равлика. Він, звісно ж, дуже і дуже повільно повзе, просувається вперед майже непомітними манюніми кроками…, як і абсурдний, беззмістовний діалог. І слідом за цим равликом починає повзти і реальність. Тобто дія на якийсь час уповільнюється і сунеться, пливе, плазує, розтікається по екрану, наче під дією галюциногенів… Цим психоделічним ковзанням нібито «фінішує» художній задум авторки Тіни Саттер, котра віртуозно загорнула у нарочито реалістичну форму нарочито сюрреалістичний зміст химерного, нісенітного допиту.

Анастасія Лях