Острів Сент-Ікс (Saint X)

Цей детективний міні-серіал про загадкову смерть на райському курорті виглядає як серйозна, драматична версія сатиричного «Білого лотоса». Він так само торкається делікатної соціальної теми зближення і водночас прірви між багатою білою елітою, так званими віп-відпочиваючими, та бідною тубільною (автохтонною) прислугою, що вистрибує зі штанів, аби надати товстим гаманцям ідеальний екзотичний відпочинок, завжди посміхається і кланяється, віртуозно жонглюючи тацями з мохіто і банановими дайкірі, та в душі відчуває цілком зрозуміле презирство, осоругу чи щонайменше абсолютне відчуження від людей з геть іншого, паралельного світу і переживає, ховаючи за маскою нескінченної люб’язності, великі (ще більші на тлі мізерних, дріб’язкових проблем розпещених курортників) особисті трагедії.

Події паралельно, впереміш розгортаються аж у чотирьох часових сегментах. В одному з готелів на Карибах відпочиває родина Томасів, ситі американці з ідилічного нью-йоркського передмістя: чоловік, дружина, старша повнолітня донька і мала її сестра років десяти. Старша на ім’я Елісон (її грає Вест Духовни, дочка Девіда Духовни і Теа Леоні) – татова гордість, мамина радість, улюблениця і сімейний скарб для вихваляння перед друзями і випадковими знайомими, симпатична і розумна білявка, що вчиться у престижному Принстоні та злегка критикує хизування класовою перевагою людей з її привілейованого оточення.

Втім, попри співчувальні ремарки на адресу бідного місцевого населення від дорогезного туру на Карибські острови Елісон не відмовляється та навіть більше, наповну насолоджується люкс-відпусткою: купальники міняє частіше за коктейлі, знайомиться та заграє із сусідом по готелю, так само статусним кучерявим красенем-студентом Єля… і водночас фліртує з харизматичним офіціантом-аборигеном і розпалюється потаємним бажанням зірвати печатку «ідеальної доньки» і з головою пірнути в екзотику та свободу…

Цей часовий сегмент передує жахливому інциденту і якраз максимально тісно асонує з «Білим лотосом» (до речі, в останньому кожний сезон так само позначений клеймом чиєїсь жахливої смерті на розкішному сонячному курорті). Він розкриває характери персонажів, як відпочиваючих, так і обслуговуючого персоналу, зокрема двох товаришів-офіціантів: того харизматичного базікала на ім’я Едвін, що щедро розкидається шармом і нібито кожного нового заїзду в готель спокушає чергову білу кралю, чергову «татову донечку», та серйозного, насупленого товстуна Клайва, котрий не має ні бажання, ні часу зазирати на приїжджих дівиць, бо вічно тоне у клопотах, адже сам є татом однорічного сина.

Смотрите легально на MEGOGO

Як і «Білий лотос», цей сегмент «Острова Сент-Ікс» (до речі, назва острова буквально перекладається як «свята невідомість») протиставляє дріб’язковим турботам елітних гостей (серед котрих хтось, як Елісон, пустослівно розмірковує про соціальну нерівність, хтось активно вишукує курортну інтрижку, хтось відверто не просихає від нескінченних піна колад, хтось ігнорує вагітну дружину і проводжає хтивим поглядом підтягнуті молоді дупи) набагато вагоміші дилеми тих, кого зверхньо називають неживим поняттям «сервіс» (і лише Едвін, хоча й місцевий, виглядає безтурботним «улюбленцем долі»… або щільніше за інших приклеює до обличчя маску). Цей сегмент розфарбований яскравими курортними фарбами, осяяний сонцем, морською блакиттю, приправлений пікантною страшилкою для туристів з аборигенських легенд про відьму, що мешкає на крихітному безлюдному острові біля фантастично красивого водоспаду, де обертає грішників на козлів (на тому острові справді водяться самі кози).

Другий часовий сегмент – це події після ночі, коли Елісон не повернулась до готельного номеру і коли зрештою її голе тіло виловили з водоспаду. Імовірно дівчину зґвалтували і вбили, та вода змила докази. Підозра одразу падає на двох офіціантів, Клайва та Едвіна, котрих бачили із дівчиною ввечері напередодні її зникнення… Тут змінюються і фарби, і настрій. Нібито те саме сонце, та сама блакить, той самий «рай»…, та все виглядає змарнілим і сірим (попутно прогноз обіцяє погіршення погоди). Так само яскравістю не відрізняється третій сегмент, присвячений дитинству Клайва та Едвіна і викриваючий реальне буденне життя карибських автохтонів; не ту відірвану від рутинної прози химерність, що живе власним ефемерним життям на території готелів, а незамасковану позакурортну правду.

І так само безбарвним є четвертий часовий сегмент, де через двадцять років після загадкової загибелі Елісон її молодша сестра, яка заробляє невеликі гроші, монтуючи документалки про тварин, і мешкає разом з бойфрендом у неблагополучному районі нью-йоркського Брукліна (геть несхожому на багате передмістя, де колись, ніби в іншому житті, жила з батьками), якось сідає в таксі і впізнає в обличчі таксиста того самого Клайва, одного з убивць Елісон, і починає одержимо його переслідувати, аби з’ясувати, що саме сталося тієї фатальної ночі…

Якби «Острів Сент-Ікс» був примітивною історією про расизм з нарочитим виставлянням чорних жертвами, а білих моральними виродками, то розгадка була б такою: тубільців звинуватили несправедливо, скалічили обом життя, хоча ті були ні в чому не винні і дівчину насправді зґвалтував і убивав багатий білий покидьок. Та серіал цей складніший і не чорно-білий, а повний сірих напівтонів і відповідно повний напівправди, напіввини, напівспокути, напівщирості, напівудавання, напівненависті, напівлюбові…

Тут не лише багаті експлуатують бідних, білі експлуатують чорних, а й навпаки. Бо існує усталена, непорушна система взаємозалежного класового співіснування. І Едвін так само використовує білих фіф, як білі фіфи використовують його. Поза системою, звісно ж, існують відкриті, невдавані почуття, незамарані меркантильністю чи грою у боротьбу зі стереотипами. Та у системі ніхто нікому неважливий і всіх цікавить лише хайп. Тож якийсь білий нарцисичний документаліст робить недолуге кіно про страшне убивство легковажної Елісон Томас на карибському курорті. А острів’яни організовують «захопливий» тур місцями останньої ночі Елісон Томас, аби позбивати побільше грошенят з позіхаючих і спраглих до чужого горя туристів.

Сама Елісон теж не просто нерозважлива дівиця, як здається. Вона переживає екзистенційну кризу через свою причетність до системи і замкнутість в системі. Вона надто залежна від клейма «ідеальної дівчинки», «татової улюблениці», «красуні-розумниці». Вона інфікувалася цими навішеними на неї титулами і понад усе жадає бути особливою. І власне, почувається особливою: королевою Принстона, принцесою Карибських островів. А коли раптово стикається з епічним розчаруванням і усвідомленням, що вона ніяка не зірка, а просто звичайна дівчина, одна з багатьох, і планета навколо неї не обертається…, то вже намагається щось довести не іншим, а самій собі.

Напевно, це одкровення Елісон і є ключовою метафорою шоу. Істеблішмент живе з пихатою упевненістю, що усім керує, все контролює, на все впливає, є епіцентром всього і все йому підкорюється, все плазує перед ним, все навколо нього танцює, бо він особливий, обраний. Та насправді життя існує поза його системою. Справжнє, щире, реальне життя проживається без нього, і він не є новорічною ялинкою на святі того життя. Ба більше він там абсолютно зайвий.

Анастасія Лях