«Диктатор має померти – аксіома». Так у контексті сатиричної стрічки Пабло Ларраіна «Граф» хочеться перефразувати рядок з пісні гурту «Сплін»: «Звезда рок-н-ролла должна умереть – аксиома». Замість класичного байопіка Ларраін, здобувший за «Графа» приз за найкращий сценарій Венеційського фестивалю, представив життєпис чилійського диктатора Августо Піночета як… чорнокомедійний горор та готичну казку про 250-річного вампіра, котрий нібито хоче, але ніяк не може померти.
Власне, Пабло Ларраін ніколи не робив і не робить класичні байопіки. Після успіху кількох політичних стрічок, зроблених на батьківщині (драмедії «Ні» про опозиційну рекламну кампанію під час авторитарного правління знов-таки Августо Піночета та біографічної драми «Неруда» про політичне переслідування поета Пабло Неруди режимом чилійського президента Гонсалеса Відели; в обох зіграв відомий мексиканський актор Гаель Гарсіа Берналь), чилійський режисер почав знімати американське кіно з голлівудськими зірками. А саме сфільмував байопік «Джекі» з Наталі Портман у ролі Жаклін Кеннеді та байопік «Спенсер» із Крістен Стюарт в образі принцеси Діани. І наразі готується до зйомок байопіка «Марія» з Анджеліною Джолі в ролі оперної діви Марії Каллас.
«Граф» – це тимчасове повернення постановника додому. І повернення до тирана Піночета. Причому і тоді, у фільмі «Ні» про фіктивний референдум 1988 року щодо продовження повноважень безсмертного вождя, і тепер, у горорі про Піночета-вампіра, Ларраін переходить від більш традиційної для себе похмурої драми до геть нетрадиційної майже комедії. І так само як в усіх попередніх байопіках, знову вибудовує історію відомої людини на основі не фактів, а авторського відчуття. Відчуття не зовнішніх факторів, а внутрішнього (хорошого чи поганого, світлого або темного, травмованого або травмуючого) світу.
Звісно, чорно-білий «Граф» – алюзія на «Носферату». І на перший погляд може здатися, що метафора Ларраіна надзвичайно очевидна і прямолінійна і через то нецікава й неоригінальна. Адже показати самодержавця-сатрапа, котрий фігурально п’є кров зі свого нещасного народу, буквально кровопивцею – ніби занадто просто, без хитрощів і фантазії. А вказати на прямий зв’язок між західною псевдодемократією і диктатурою країн третього світу, зробивши Піночета буквально сином британської «залізної леді» Маргарет Тетчер (себто заявити, що європейський лжелібералізм не лише терпить чи схвалює східних та південних тиранів, а й більш того сам їх породжує), – занадто «ліво».
Смотрите легально на MEGOGO
Проте Ларраін не зображає безпосередньо правління Піночета з репресіями, стратами, тортурами… Він радше іронізує над його уявними рефлексіями. Показує усамітненого немічного старого, який мріє про пам’ятник собі, юну чорницю, має сміховинний фетиш щодо Марії-Антуанетти (знов-таки маємо прояв лівацьких поглядів: у казці Ларраіна Піночет народився французом із прізвищем Пінош, був солдатом при дворі Людовика XVI і свідком Французької революції, після чого вирішив подорожувати по світу і зупиняти «усі революції») і нібито жадає нарешті пізнати спокій і смерть… Чи гадає, що жадає. Бо ж відмовитись від влади, грошей і вічного життя до біса важко. Тож бідолашний деспот не хоче, але змушений смоктати і квітнути далі. І далі, і далі, і далі…
Перед «Графом» Ларраін зняв кілька жіночих поглядів на історію і політику. Але і «Граф» насправді погляд жіночий. Адже цю казку про боротьбу «добра» зі злом (де сумнівне «добро» уособлює не Гаазький суд, а молода амбітна чорниця-екзорцистка, що прикидається сімейним бухгалтером і шукає у схованках Піночета цінні папери і документи, і поміч на процвітання церкви) розповідає від автора жіночий закадровий голос, тобто історія є точкою зору жінки. А Августо Піночет у ній – не головний герой, а лишень головна лялька, невиліковно залежна від своєї вурдалацької (владної) природи. До речі, окрім «Носферату» Пабло Ларраін, здається, звертається і до великого сатиричного роману Булгакова «Майстер і Маргарита», особливо у сценах польоту над містом, уподібнюючи чорницю Маргариті, а Піночета (котрий по ночах вдягає генеральський мундир із плащем, здіймається у темне небо, і накидка та розправляється, наче крила кажана, а він хижацьки виглядає звисока чергову жертву)… так, можна подумати, що Воландові, але ні. У контексті Булгакова і з подачі Ларраіна Піночет – це маленький Сталін із комплексом великого Диявола.
Як і Булгаков, Пабло Ларраін теж переписує християнство, переписує на свій лад і на свій гумор Біблію та канонічні біблійні доктрини. Зокрема човен, на якому тікає сімейство Піночетів від праведної розплати за гріхи, називає «Ковчегом», рятівною шлюпкою для… не тварин, а тварюк. Тобто за Ларраіном Бог (пануючий Захід) так чи інакше не дає згинути своїм нечестивим, окаянним синам і донькам, і ті випливають з будь-якої халепи, уникають всякого суду, виходять сухими з води. Тож так, диктатор має померти. І це аксіома. Але чомусь ніяк не помирає.
Анастасія Лях
Граф (El Conde)
2023 рік, Чилі
Продюсер: Хуан де Діос Ларраін
Режисер: Пабло Ларраін
Сценарій: Пабло Ларраін, Гільєрмо Кальдерон
У ролях: Хайме Ваделл, Паула Луксінгер, Стелла Гонет, Альфредо Кастро, Глорія Мюнхмаєр, Антонія Зегерс, Ампаро Ногуера, Дієго Муньйос, Каталіна Герра
Оператор: Едвард Лекмен
Тривалість: 110 хвилин/ 01:50
