Ля Палісіада

Стрічка з такою от дивною і незрозумілою назвою є, мабуть, найкращим українським арт-фільмом 2023 року. Це повнометражний режисерський дебют Філіпа Сотниченка, відомого за короткометражками «Технічна перерва» і «Цвях». Позиціонується авторами як пострадянський нуар (чи радше неонуар), та глядачі, звиклі до класичної атрибутики американських нуарів (неонових вогнів, гострих тіней у присмерку, затяжних дощів і постійно мокрих тротуарів) будуть дещо збентежені. Хоча одна сцена під зливою тут таки є. А ще є притаманні нуарам (і особливо постнуарам) похмурість і депресивність, діагностований суспільству та епосі песимізм. Причому безрадість охоплює кадр навіть тоді, коли діти на дитсадковому чи шкільному святі співають на сцені актового залу пісеньку про черепаху.

Події відбуваються у 1996 році, за часів президентства Леоніда Кучми та катастрофічної інфляції, котра сягнула таких масштабів, що дрібнички на ринку (приміром, губна гармоніка, як це показано в одній зі сцен фільму) вже коштували по кілька мільйонів купонів. Власне, то був рік певних значущих змін. Була проведена низка реформ, зокрема грошова (тимчасовий купон нарешті замінила відносно стабільна гривня) і судова, в ході якої було скасовано смертний вирок як форму покарання за найтяжчі злочини, його замінили довічним ув’язненням.

Дія «Ля Палісіади» розгортається за лічені місяці до скасування смертної кари. Двоє міліціантів-слідчих розслідують убивство свого колеги. Опитують свідків, проводять дізнання та упізнання підозрюваних, виїжджають на слідчі експерименти. Також ми спостерігаємо психіатричну експертизу, оскільки головний підозрюваний або удає, або справді має розумові відхилення: не пам’ятає точно, скільки йому років; не знає таблицю множення; не може одразу згадати, як називалась держава, в якій усі ми жили до незалежності…

Це синопсис. Але робота Філіпа Сотниченка – то не стільки про сюжет, скільки про форму (хоча сюжет, котрий спершу здається аморфним, насправді досить чіткий і закільцьований). І так, це твір не глядацький, а безперечно артхаусний, естетський, концептуальний і претензійний, як і його назва; вражаючий і потужний. Назва, до речі, окрім того що це «поліціанська поема» або «поема про поліцію» (за аналогією з «Іліадою», «поемою про Іліон»), цілком можливо, є відсилкою до французької стрічки постановниці Майвенн Ле Беско (звідти і французький артикль «ля») «Паліція» або «Полісс», де так само зображено сірі робочі та позаробочі будні паризької поліції і так само у назві зумисно допущена помилка: в оригіналі Polisse замість Police (а в Сотниченка «Палісіада» замість «Полісіада»).

Смотрите легально на MEGOGO

Цю свою претензійність, між іншим, автор сам визнає і викриває у сцені наприкінці, коли великим застіллям на річковому кораблі святкується ювілей начальника міліції, і вигадане слово «ля палісіада» пояснюється просто як «фигура речи», «речевая избыточность» (у фільмі звучать обидві мови: українська та російська). Тобто Сотниченко самоіронізує та самокритикує свою «надлишковість».

Це дійсно поема. Якщо за жанром маємо кримінальну драму (чи нехай пострадянський нуар), то за стилем «Ля Палісіаду» можна охарактеризувати нетиповим і навіть екстравагантним словосполученням «поетична псевдодокументалістика». Останньому сприяє і камера оператора Володимира Усика, яка дуже нагадує камеру Валентина Васяновича: так само відсторонена, відчужена, холодна; уникає суб’єктивних крупних планів, але майстерно працює з об’єктивними середніми та дальніми. Поезія ж тут і жорстка, в асонансі з жорсткими 90-ми (збіг чи не збіг, але усі найкращі українські фільми 2023 так чи інакше про 1990-ті: «Люксембург, Люксембург», «Ля Палісіада», «Ти мене любиш?», «Назавжди-назавжди»…; наче українські митці під впливом сучасних переломних для української державності подій повертаються до попередніх переломних змін, коли наші незалежність і національна ідентичність з перемінним успіхом протистояли радянським залишкам), і ніжна також. Дві поезії контрастують на тлі неприємної поліцейської рутини і приємних сімейних моментів: покупки губної гармоніки для сина, шкільного концерту, довгого ранкового пробудження, дзвінка іншого слідчого з таксофона малій донечці і щирих слів крізь скупі чоловічі сльози «Я так сильно соскучился».

Впродовж фільму звучать три постріли. Два з них справжні, раптові і шокуючі, у пролозі та епілозі. І один іграшковий: батько будить малого сина до школи і жартома наставляє на нього «пістолет»-палець, і каже «піу». Ніби поема починається і закінчується у дусі давньогрецьких трагедій, а посередині розслабляє глядача ілюзією миру, щастя, спокою, простих дрібних радощів…

До речі, пролог про сучасність, який показує інцидент у богемній родині художників, здається, не має прямого (окрім кримінального) стосунку до основного сюжету, а типу приголомшливо відкриває завісу, аби далі розпочався спектакль (і лише згодом стає зрозуміло, що пролог той насправді є епілогом про події через багато років і логічно та наслідково чи кармічно, якщо бажаєте, замикає історію). І режисер робить віртуозний типу «безшовний» перехід: у пролозі бойфренд звинувачує дівчину-художницю у покірному підпорядкуванні деспотичному батькові, ідеологу «старого світу» (патріархального, консервативного, радянського…, будь-якого «старого»), котрий до того за столом просторікував про «синдром Стендаля», захоплення великими митцями Ренесансу і «порожність» сучасного мистецтва…; а у наступній сцені, де батько-міліціант будить сина до школи, його голос перераховує серед інших імена черепашок-ніндзя з плакату у дитячій кімнаті, котрі є іменами найвизначніших художників і скульпторів епохи Відродження.

«Ля Палісіада» – мозаїка фрагментів з допитів, похорону вбитого міліціонера, побутових вклейок, етно-пісень на платівках, відеоряду вітражів, панорами лежачих на траві обличчям додолу гопників і піднятих на камеру їхніх бритих голів («На дворе трава, на траве братва»)…. І згадуючи іншого митця італійського Ренесансу, письменника Джованні Боккаччо, можна сказати, що «Ля Палісіада» – алюзія на «Декамерон» (адже любовна пристрасть тут теж має місце і навіть виявляється ключовим фактором низки трансцендентно зціплених подій). І хоча стрічка не є збіркою новел, а має спільний сюжет, та все ж нарочито складається з епізодів, кожний з яких можна розглядати як окрему замальовку про начебто нудне і водночас химерне-химерне-химерне повсякденне (з присмаком буквального і фігурального душогубства) життя.

Анастасія Лях