Чесна гра (Fair Play)

Цей фільм, як написали західні критики, зроблений у дусі найкращих трилерів 1990-х років. І це абсолютно так. Але варто зазначити, що у дусі найкращих еротичних трилерів 90-х років. Бо «Чесна гра» режисерки-дебютантки Хлої Домонт за власним сценарієм – це саме еротичний трилер, непопулярний нині жанр, котрий справді мав найбільший розквіт в останнє десятиліття двадцятого сторіччя і не в останню чергу завдяки Майклові Дугласу.

За сюжетом молоді амбітні пристрасні коханці Люк (зірка фільму «Соло. Зоряні Війни. Історія» Олден Еренрайк) та Емілі (зірка гітового серіалу «Бріджертони» Фібі Дайневор, котра тут вражаюче жорстка) працюють аналітиками в одній фірмі: в успішному нью-йоркському гедж-фонді. За правилами компанії працівникам мати між собою неробочі стосунки не можна, тож пара, що живе разом у невеликій орендованій квартирі, ретельно приховує свій роман. Несподівано Люк робить Емілі пропозицію руки та серця і зізнається, що шалено, безтямно закоханий, що вона для нього найдорожче у житті і взагалі у ній весь його світ. Емілі погоджується, всі щасливі. Мати дівчини вже починає планувати церемонію весілля і патякати про радісну новину наліво-направо: своєму перукареві, дантистові і бозна кому ще. «Мамо, нікому не кажи! – просить Емілі. – Якщо дізнається бос, нас із Люком звільнять».

Тим часом у компанії звільняють одного з менеджерів, і той наостанок влаштовує у своєму бувшому кабінеті при піднятих жалюзі публічну істерику, трощачи комп’ютер і меблі. Всі аналітики залюбки спостерігають спектакль, а потім починають енергійно перешіптуватися, кого ж саме великий бос призначить у вакантне ще тепленьке менеджерське крісло. Емілі підслуховує гуляючі по офісу чутки, що новим менеджером нібито має стати її коханий Люк і радісно та спішно повідомляє цю хорошу звістку нареченому. Та згодом шеф призначає менеджером її…

Якщо порівнювати «Чесну гру» з еротичними трилерами 90-х, то, мабуть, найбільше стрічка Домонт нагадує «Викриття» Баррі Левінсона з уже згаданим Майклом Дугласом і Демі Мур у головних ролях. Ту історію, де сексапільна нова керівниця, котрій дісталося крісло, на яке розраховував персонаж Дугласа, гіперактивно домагалася героя, а потім звинуватила у домаганнях його самого.

Смотрите легально на MEGOGO

Взагалі 90-ті (починаючи з кінця 80-х) були епохою не лише еротичних, а й фінансових (корпоративних) трилерів, бо американський капіталізм набував тоді тотального і феєричного піднесення, уособлював «американську мрію» і тоді ще не піддавався повсюдній критиці. Тож можна сказати, що «Чесна гра» – суміш «Викриття» та «Волл-стріт» Олівера Стоуна. Проте багатообіцяюча авторка-режисерка Хлоя Домонт одночасно і наслідує ті старі трилери, і радикально заперечує їх. Власне, сама назва «Чесна гра» є красномовним запереченням тих класичних сюжетів. Адже там герої завжди шахраювали, оббріхували, підставляли, плели підступні інтриги чи щонайменше злегка переходили межі етики і моралі. Тут навпаки: абсолютно всі (Емілі, Люк і навіть їхній суворий товстошкірий бос Кемпбелл у виконанні Едді Марсана) справді ведуть чесну гру. Та чесність все одно не захищає учасників гри від параної і деструкції.

Перша сцена, одразу інтимна, може здатися багатьом глядачам огидною, хоча такою не є. У громадському туалеті Люк та Емілі займаються відвертим і жорстким сексом, вірніше прелюдією, і коли він пірнає обличчям їй між ніг, то натикається на раптове місячне. Кров’ю забруднена не лише сукня Емілі, а й сорочка і, головне, рот Люка. Він і вона трохи збентежені, та зрештою посміхаються. Ну, з ким не буває… Ця смілива, зухвала і водночас знов-таки «чесна» сцена одночасно є і обрамленням (адже наприкінці герої так само будуть перебувати у, так би мовити, жорсткій близькості і так само будуть замазані кров’ю), і метафорою, бо кохання тут поступово перетворюється на м’ясо, а фігурально «брудний» рот, з котрого ллються огидні слова, образи, звинувачення, приниження чи звичайні ниці пересуди й заздрощі…, стає знаряддям нищення, падіння, деморалізації, хаосу і зрештою виконує роль пістолета. Так, у трилері 90-х це, мабуть, був би справжній пістолет. Але у витриманій роботі Хлої Домонт немає зайвого надриву, хоча й та менструальна кров у відкриваючій сцені – наче чеховська рушниця на стіні, котра неодмінно вистрелить у заключному акті.

«Чесна гра» – камерний кабінетний трилер, котрому зумисно не вистачає свіжого повітря, адже корпоративна система тісна і задушлива. Всі події відбуваються всередині стін: стін офісу, стін квартири чи стін бару. Глядач, напружено занурений у це сухе і безбарвне міжстіння, спостерігає за «суїцидом» щирої на перший погляд любові, котра не витримує пресингу его, гордості, честолюбства, підозри, жадоби… Домонт, звісно ж, викриває прогнилі місця гендерної політики, котра у сучасному світі типу змінилася, еволюціонувала, проте позаду її вичищеної сукні все одно тягнеться зогнилий шлейф. І ця політика у надзвичайно жорстокому і цинічному, нелюдяному, нещадному світі фінансів, світі великих-великих грошей, доводить до фігурального «самогубства» або «убивства» і чисте кохання, і чисті наміри, і чисті душі.

«Тупа йо..ана сука!» – кричить Кемпбелл, коли через рішення Емілі (нав’язане Люком) скуповувати акції фірма втрачає двадцять мільйонів. Бо у цьому світі, у цій системі ніхто не церемониться, ніхто не грає у джентльменство і ввічливість, ніхто не закохується у бодай щось окрім банкнот (тут панують максимально чесні людські емоції). Романтична молодість, опинившись перед вибором між коханням і підвищенням, рішуче гадає, що вибір той є достеменно безглуздим і взагалі не стоїть, бо ж перевага нібито вкрай очевидна. Та молоді амбітні пристрасні коханці цієї антилав-сторі швидко визрівають.

І кожного раннього ранку знову і знову дзвонить будильник. Веде відлік днів і відлік життєздатності почуття. З кожним будильником обличчя героїв, що просинаються у спільному ліжку, змінюються. З кожним будильником збільшується між ними дистанція і різкіше розходяться у протилежні боки шляхи. І ось вже вона сідає в особистий службовий автомобіль, а він спускається у метро. Вранішній присмерковий Нью-Йорк блідо сяє вогнями можливостей і п’яними ліхтарями розчарувань.

Анастасія Лях