Зла не існує (Диявола не існує, Aku wa sonzai shinai)

Картина японського режисера Рюсуке Хамагуті отримала Гран-прі Венеційського кінофестивалю 2023, а українських глядачів дісталася у рамках позаконкурсних показів київської «Молодості». Це повільна соціально-ментальна драма такої надзвичайної тонкості, що під кінець (раптовий і нищівний) здається, ніби дійство на екрані просто щезає. Тоншає настільки, що повністю зникає у тумані.

Сюжет розгортається у японській провінції, у віддаленому від Токіо та інших великих міст регіоні, де невелика група людей, заснувавших поселення, живе у гармонії з природою: з чистим лісом, з джерельною водою, з дикими оленями. Тут немає офіційної місцевої влади, є лише староста (або старійшина чи голова) общини. Є місцева харчівня, де готують удон на криштальній воді з лісового струмка і додають листя зірваного у лісі дикого васабі. Є місцевий майстер на всі руки: самотній батько з маленькою донечкою (котра вже вивчила майже всі назви тутешніх дерев), вдівець, що переїхав з міста до заміської глушини і став тут лісником, дроворубом, водоносом…

Якось гармонію існування у цій місцині порушують забудовники, пролазливі матеріалісти готельного бізнесу. Вони хочуть влаштувати тут туристичний глемпінг (себто «гламурний кемпінг»), але «для галочки» мають отримати згоду на будівництво місцевої громади. Забудовник вважає місцевих дурнуватими селянами і для розмови з общиною наймає акторів з телевізійної «майстерні талантів». Ті проводять презентацію проєкту і гарно читають з папірця, та коли справа доходить до запитань і раціональних зауважень (щодо, приміром, розташування септика, котрий на запропонованій схемі знаходиться у неприпустимому місці, з якого стічні води потечуть вниз по річці й потраплять до питної води та їжі), сідають у калюжу, бо є геть необізнаними і некомпетентними у тому, про що говорять.

Відчувши сором і повагу до місцевих (особливо до загадкового дійшлого лісника-дроворуба), актори повертаються до своїх босів і говорять про недоліки проєкту, котрі треба усунути. Та ніхто не збирається нічого міняти і вдосконалювати, бо на то потрібні додаткові кошти. І ніхто не збирається всерйоз брати до уваги думку місцевої громади, бо зустріч і перемовини були лише формальністю. Тож керівники знову відправляють артистів до поселенців із… пляшкою дорогого алкоголю (адже селяни, на думку бізнесменів з великих міст, усі є дурнями і пияками), аби задобрити суворого авторитетного лісника і той своїм авторитетом посприяв загальній згоді.

Смотрите легально на MEGOGO

Диявола не існує, адже усе зло знаходиться виключно в людях. Воно є не інфернальним, а звичайним буденним. Воно навіть не є злом. Скоріше незнанням і бездуховністю. Дивовижно, наскільки несхожа і схожа одночасно ця робота на попередню стрічку Рюсуке Хамагуті «Сядь за кермо моєї машини». З естетики міської митецької богеми режисер переноситься в естетику сільських лісорубів і збирачів трав. Хоча обидва сюжети розгортаються в сучасній Японії, у наші дні. Обидві історії є більше візуалізацією східної культури і філософії, аніж традиційною екранізацією традиційного сторітелінгу. Та якщо «Сядь за кермо моєї машини» був адаптацією книги Харукі Муракамі, то «Зла не існує» Хамагуті зняв за власним оригінальним сценарієм.

В обох картинах важливими є дорога і автомобіль, що довго тією дорогою їде. У мегаполісній естетиці то був вінтажний спортивний яскраво-червоний «сааб». У сільській історії це непримітного кольору позашляховик. В обох випадках довгими і екзистенційно важливими є як діалоги в салоні авто, так і повна тиша всередині машини. В обох фільмах в єдиному просторі зіштовхуються представники різних класів і різних світів. Там це були театральний режисер, витончений представник мистецької інтелігенції, і грубувата дівчина-шофер. Тут Хамагуті стикає селян і містян: тих, хто обрав природу і удон на дровах, з тими, хто обрав систему і уніфікований комфорт (кар’єру, офіси, зарплатню, суші в ресторанах і телебачення).

Дорога для режисера вкрай символічна. Стрічка шосе означає не просто життєвий шлях, а вектор, напрямок, потік думок, рух світогляду і постійний пошук смислів та «місця зупинки». В одній зі сцен «Зла не існує» ми, глядачі, мовчки спостерігаємо за тим, як «тікає» траса. Автівка їде вперед, проте камера дивиться на дорогу крізь заднє скло, тож здається, ніби дорога і час стеляться у зворотному напрямку. Це метафора споглядання назад, повернення у минуле, тікання від урбанізації, котра зменшила і продовжує зменшувати природу настільки, що скоро тій геть не лишиться на землі місця, і, можливо, від натиску західної цивілізації, котра зменшила і продовжує зменшувати східну культуру. Адже навіть суші давно перетворилися на атрибутику західного лайфстайлу. І західне слово «глемпінг» звучить так, наче це варвар-агресор у гламурній броні і з мокачино в руці замість меча чи сокири.

– Вперше чую постріл, – лякається актор, найманий забудовником, котрий перед тим відчув свою спорідненість з природою, коли вперше в житті з четвертої чи п’ятої спроби розрубав поліно на дрова.
– Це полюють на оленів.
– А буває, щоб олені на людей нападали?
– Ніколи. Тільки якщо олень поранений кулею у живіт. Він не вмер, але й втекти не може. Тоді може атакувати, – пояснює лісник. І ця ніби попереджувальна історія є умовною чеховською рушницею, що висить на стіні у першому акті й обов’язково має пальнути в останньому (до речі, у фільмі «Сядь за кермо моєї машини» герой-режисер ставив п’єсу Чехова «Дядя Ваня»).

Зла і добра, як у казках, не існує. Є тільки природа і люди, і вони належать до різних світів. Коли оленя поранено кулею у живіт, він опиняється у безвиході, бо ані вмерти не може, ані втекти, і зіткнення з людиною стає для тварини неминучим. Так само неминучим стає для поселенців будівництво на їхній землі туристичного комплексу з подальшою неминучістю забруднення води, розведення багать для барбекю, що спричинятимуть лісові пожежі, бо тут посушливий і вітряний клімат… Зіткнення з «прогресом» не уникнути, від зустрічі з «цивілізацією» не втекти. Монстр на ім’я Місто рано чи пізно все одно наступить на останні залишки незіпсованого довкілля і розтопче, наче Ґодзілла.

Історія Хамагуті завершується приголомшливою і водночас очікуваною трагедією. «Тут не можна будувати кемпінг, адже тут проходить оленяча стежка. – То нехай олені ходять іншим шляхом, деінде. – Але їм більше нема де ходити». Немає дороги для того, щоб обійти невідворотне. І коли лісник впускає до свого світу і свого дому акторів з міста (наче дикий олень, котрий підпустив людину і дав себе погладити), його особистий баланс порушується так само, як і баланс навколишнього середовища. І неважливо, має людина, що підійшла погладити оленя, злий намір чи ні. Бо рівновагу так чи інакше зрушено…

Анастасія Лях