Традиційно паралельно зі списком найкращих фільмів склала особистий топ серіалів. Знову ж таки суб’єктивний, бо геть усі серіали, які вийшли 2023 року, я подивитися не спромоглася, а на перегляд продовжень старих серіалів часу не вистачило тим паче. Тож сюди потрапили виключно нові шоу.
Вони представлені у тому порядку, в якому я їх подивилася. Без детального опису та аналізу, бо детально я про них уже писала (на рецензії можна перейти за посиланнями). Отже жодної градації типу від найгіршого до найкращого чи від найкращого до найгіршого у списку немає. Проте скажу, що якби довелося обирати один найкращий серіал, я обрала б «Падіння дому Ашерів».
Ковбой із Копенгагена (Copenhagen Cowboy)
За те, що данець Ніколас Віндінґ Рефн залишив Голлівуд і повернувся на батьківщину. За те, що неонуар у його руках перестав бути просто стилем і перетворився на його іменну візуально-смислову ідеологію, котру можна споглядати як живопис і слухати як музику, продукуючи власні сенси і не звертаючи уваги на сюжет. За те, що спортивний костюм «гопника» арт-стараннями Рефна набув претензійності високої моди.
За брутальний роковий шарм Наташі Ліонн і винахідливе феміністичне осучаснення пом’ятого лицарського образу лейтенанта Коломбо, альтруїста-емпата-розумника, котрий вдивляється у чесні і брехливі обличчя і завжди одразу знає, хто вбивця, а вже потім шукає докази.
Дейзі Джонс і The Six (Daisy Jones & The Six)
За зображення вигаданого рок-гурту 70-х так, ніби той гурт існував насправді. За атмосферу, настрій, оригінальні пісні і реальне виконання тих пісень головними акторами. За потужну хімію, буремну пристрасть між Райлі Кіо і Семом Клафліном.
За британську відповідь американській «Прослушці». За максимальний реалізм і несентиментальну душевність у зображенні робочих буднів звичайної поліції, де немає героїв, а є просто люди з різними характерами і страхами.
Зв′язані до смерті (Dead Ringers)
За взірцеве створення ремейка й експресивний подвійний перформанс Рейчел Вайс. За те, що автори серіалу дуже точно передали естетику, стиль і навіть сюжет оригінального боді-горору Девіда Кроненберга, проте водночас розповіли дещо інакшу, дещо новітню історію з не менш пікантними нюансами і не меншим смаком.
За грайливе загравання (даруйте за тавтологію) з ультраактуальними світовими політичними реаліями (включно з російською агресією), але все ж на території художнього вимислу і з нетипового свіжого ракурсу своєрідної дипломатичної спільноти замість затертого до дірок ракурсу політиків. За стриману кумедність пригод американки у Великій Британії і за ліберальну елегантність Кері Расселл.
За створення самобутнього деталізованого дистопічного сетингу і за дійсно цікавий, загадковий, заплутаний сюжет, котрий невідомо чим скінчиться і до яких шокуючих відкриттів та прозрінь призведе. За велике соло Ребекки Фергюсон, котра переконливо фемінізувала образ класичного «орвеллівського протагоніста».
Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся (La nuit où Laurier Gaudreault s’est réveillé)
За напругу, чуттєвість і твіст цього недооціненого сімейно-побутового трилера від Ксав’є Долана, котрий вперше переніс свій фестивальний «едіповий» квір-арт у формат телебачення і спромігся всидіти на двох стільцях, давши публіці свого роду «глядацький артхаус».
За дивовижну скрупульозність в описі трагічних подій Фукусіми і повільне глибоке занурення у виняткову, незбагненну японську ментальність на тлі тривожного очікування і спроб запобігти страшній катастрофі.
Падіння дому Ашерів (The Fall of the House Usher)
За найбільш винахідливе за всю історію кіно і телебачення звернення до оповідань Едгара По. Не до котрогось конкретного твору, а так чи інакше практично до всієї творчої спадщини включно з поезією. За звернення з бездоганним знанням початкового матеріалу і з очевидною пристрастю до непростого протирічного життя і так само суперечливої праці цього без перебільшення видатного й унікального письменника.
За те, що актор-сценарист-режисер Нейтан Філдер, створюючи свої самобутні крінж-комедії, гостро і вперто не намагається сподобатися і «бути схаваним» широкими масами. За інтелект і ризикований вихід за рамки усталених жанрів, тем, форм і форматів.
Вбивство на краю світу (A Murder at the End of the World)
За те, що це перший справжній детектив цифрової ери, котрий просто не зміг би відбутися в еру доцифрову. Тобто за те, що канонічні доробки Агати Крісті нарешті отримали повноцінний апгрейд відповідно до епохи, в котру ми наразі вступили. За перший детектив істинно сьогоднішнього і навіть завтрашнього дня.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.