Ідеальні дні (Perfect Days)

Цей фільм може здатися монотонним і безсюжетним. І загалом він таким і є. Та з іншого боку «Ідеальні дні» – це потужний терапевтичний сеанс і ще один урок найвитонченішої поезії від режисера культової арт-мелодрами «Небо над Берліном» Віма Вендерса.

У центрі цього несюжету – прибиральник громадських туалетів у місті Токіо пан Хіраяма і його звичайні рутинні робочі та післяробочі будні. Кожного дня він робить одне і те саме (як зрештою і всі ми): прокидається, чистить зуби, голиться, вирушає на роботу, робить роботу, повертається додому. В іншому фільмі (і напевно в іншій країні, адже японська ментальність є ключовою складовою цієї історії і цього специфічного настрою) це була б соціальна чорнуха про маленьку людину, стару і самотню, котра щодня прибирає чуже лайно і чуже блювотиння, після чого повертається у маленьку тісну халупку, де на неї зовсім ніхто не чекає. Проте у Вендерса… це білий вірш про рятівний душевний фільтр, спроможний знаходити, бачити і відчувати красу життя й красу навколишнього світу у кожному повсякденному і незначному фрагменті.

У першій сцені Хіраяма їде на роботу під пісню «The House of the Rising Sun» гурту The Animals, яка грає з касети у його старій автомагнітолі. Ну звісно, оспівуючи азійську Країну вранішнього сонця, культовий європейський кіномитець вдається до народної пісні про «Дім вранішнього сонця» у культовому британському виконанні про знакове американське місто Новий Орлеан. І кожний день Хіраями, за винятком дощових і похмурих днів, починається на помаранчевому світанку, під схід вранішнього сонця.

Оптимісти – вони або дурні, або диваки. Хіраяма – не дурень, адже читає Фолкнера і Патрицію Гайсміт. Тож очевидно, що він – дивак. Великий дивак. Він не відчуває до своєї роботи ані ненависть, ані огиду. Він не страждає на стрес і напади гніву. Його особистий маленький світ складається з ритуалів, незмінних і акуратних, які в свою чергу складаються у замкнене коло… ні, не безвиході, а гармонії (і коли його молодий напарник із запізненням приходить на ранкову зміну і голосно жаліється на блювотиння, що часто лишається з ночі від тих, хто гульбанив і перебрав, це виглядає як безпардонне вторгнення з геть іншого світу, наче вторгнення прози в поезію, наче хтось зірвав з наших вух навушники, де грала чарівна музика, і загорлав у самісінькі вуха… на мить, а потім ми знову вдягли навушники, і повернулася прекрасна мелодія).

Смотрите легально на MEGOGO

Поза роботою Хіраяма з такою ж самою акуратною ритуальністю заходить помитися до громадської бані, попратися до громадської пральні, до однієї і тієї ж самої закусочної, де бармен завжди наливає склянку прохолодного напою зі словами «дякую за вашу важку роботу», і до одного і того самого бару, де працює жінка, яка Хіраямі подобається. Вдома він регулярно поливає кімнатні рослини, котрі висадив сам (деякі паростки викопав просто у громадському парку, але лише ті, що проросли випадковими дикунами під деревом чи кущем). Окрім читання книг у вільний час слухає рок і блюз 1960-70-х років. У парку завжди сідає на одну і ту саму лавку під одне і те саме дерево, листя котрого на тлі блакитного неба фотографує на старий плівковий «фуджі». В одному з громадських туалетів, які обслуговує, шляхом ховання в одному і тому самому місці записки грає з якимось анонімом у хрестики-нулики…

Причому взагалі неважливо, хто той невідомий гравець на іншому кінці дивацького безконтактного спілкування. Так само як неважливо, що означають чорно-білі сновидіння Хіраями, бо вони… нічого «такого» не означають, окрім мозкових рефлексій і ремінісценцій у відповідь на події дня, що минув… Чи соромиться Хіраяма своєї роботи? Чи депресує через те, що за загальноприйнятими людськими оцінками він є типу невдахою і аутсайдером? (звісно, йому не дуже приємно, коли мама малого хлопчика, що загубився і якого герой взяв за руку, починає ретельно відтирати хлопчині долоні антисептичними серветками, наче той не за руку тримався, а дупу пальцями підтирав…, хоча, мабуть, так зробила б будь-яка мати). Насправді Вендерс так і не розкриває нам, глядачам, що саме думає, через що переживає, що пережив раніше і через що, можливо, зламався, а потім склеївся по шматочках наново загадковий і мовчазний головний герой. Режисер лишень фіксує настрій і ритм Хіраями впродовж кількох «ідеальних днів». І хто знає, якими будуть його наступні дні, тижні і місяці? Хто знає, що буде взимку, коли сонце не грітиме?..

«Якщо тінь накласти на тінь, чи стане вона темнішою?» – це єдине питання, яким уголос задається герой. Так, жодного насущного питання, лише ось це нісенітно-чудернацьке. Бо картина ця не лише про красу життя і гармонію, а й про його невід’ємний абсурд. Адже хіба ж не абсурд вичищати до блиску те, що за мить забрудниться десятками різних випорожнень?.. Але в цьому, власне, і є глобальний парадоксальний екзистенційний сенс: щодня за можливості намагатися відчистити світ, який так чи інакше завжди, допоки стоїть, буде борсатись у багні… Скажете, що цей Хіраяма напевно одного чудового дня прокинеться і замість того, щоб поїхати на роботу шкребти щітками й ганчірками вуличні унітази, вирушить до лісу Аокіґахара, у «море дерев»? Цілком імовірно. Проте не сьогодні. Як сказав герой своїй племінниці: «Наступний раз буде наступного разу, а сьогодні є тільки сьогодні».

За роль Хіраями актор Кодзі Якусьо отримав нагороду Каннського фестивалю, і якщо ви не одразу збагнете, за що саме, адже впродовж всього фільму виконавець мовчить, миє і незрозуміло чого посміхається…, то уважно вдивіться в останній кадр. На ньому під «Feeling Good» Ніни Сімон герой дивиться просто в камеру і підспівує. На горизонті підіймається сонце, і починається його черговий новий день. І здається, що на обличчі Кодзі Якусьо минають усі ледь помітні емоційні мінливості нашого достобіса химерного і водночас достобіса прекрасного буття, і його душа одночасно радіє і плаче, сяє від щастя і виє від болю…, та попри всю дику безглуздість все ж «почувається добре».

Анастасія Лях