Уроки толерантності

Український комедіограф Аркадій Непиталюк («Припутні», «11 дітей з Моршина») новою роботою «Уроки толерантності» намагається (як митець і водночас не противник комерційного успіху) триматися балансу між арт-комедією і комедією для широкого загалу. Цього разу він нібито помітно спрощує меседж, відмовляється від екзистенційності і трагікомізму, котрі ховалися за народними персонажами «Припутнів», але водночас сипле глядацькими жартами на ґрунті не дуже глядацької (принаймні у контексті нашого суспільства) чи навіть зовсім не глядацької, вельми сміливої і відвертої теми.

«Уроки толерантності» – камерна історія, яка розгортається у стінах однієї квартири всередині невеликого кола осіб (екранізація п’єси Ігоря Білиця «Гей-парад»). Звичайна провінційна родина (дія відбувається не в Києві, а у Хмельницькому), яка складається з матері-вчительки, безробітного батька типу механіка, повнолітніх дітей (дівчини, котра комплексує через немодельну зовнішність і марно намагається вступити до театрального на акторство, і хлопця, котрий пробує організувати власне СТО у гаражі і переживає запізнілий бунт підліткової агресії), аби отримати від держави субсидії і бонуси, погоджується взяти участь у програмі з євроінтеграції, що включає боротьбу з упередженим ставленням до ЛГБТ-спільноти. «А що як сусіди дізнаються? А що як знайомі засміють? А що як пронюхає кум Гріша?…», – мучиться сумнівами і страхами батько-традиціоналіст (хоча насправді диванний нігіліст, котрому все одно на будь-які ідеології і світогляди, аби тільки борщ був у каструлі і працював телевізор, ну і чарочка на свята не була порожньою). Та перспектива халявної винагороди все ж переважає відчуття незгоди і сорому.

Тож до родини Найдюків на три тижні «встановлення комунікації і долання бар’єрів» переїжджає гей-сантехнік Вася, котрий займається йогою і чистить не тільки труби, а й ментальне засмічення зашорених, обмежених мізків. Він оптимістичний, мотиваційний, інтелігентний, винятково ввічливий і нетрадиційно відвертий. Притарабанює із собою каремат і райдужну кульку «єднання і взаєморозуміння». Ясно що цей диковинний унікум, що наче із космосу впав на землю до хмельницького пролетаріату в тісну «хрущовку», змушує «нормальних людей» страшно ніяковіти. А дуже ворожо настроєного сина-моториста (котрий, звісно ж, одразу в контексті поєднання гомосексуальності з ремонтом сантехніки жартує про гівно, яке гість «місить і там, і там») Вася просто-таки жах як бісить…

«Уроки толерантності» – феєрверк нарочитого суржика і жорстких безцензурних матюків. У Непиталюка, котрий є ладним співцем незграбної прози провінційних реалій, живі персонажі говорять живою мовою посеред живої обстановки. І хоча держпрограмний ЛГБТ-каучсерфінг звучить фантастично й очевидно відірвано від можливого, цю дивацьку ідею режисер блискуче накладає на максимально буденний антураж. До того ж умудряється у нинішні часи випустити на українські екрани кіно і актуальне, і не про війну. Ясно що суть будь-якого уроку полягає у тому, аби чомусь навчити чи перевчити. Тож Вася переучує цю лобом нешироку, непрогресивну сім’ю, а Непиталюк пробує переучити лобом нешироку публіку, найреакційніший апогей якої уособлює в кадрі кум Гріша у тільнику (матросці).

Смотрите легально на MEGOGO

Важливо, що насправді йдеться не про ЛГБТ. Йдеться про те, що наше пострадянське суспільство досі не вміє бути щирим, прозорим, демократичним не те що у політиці, а навіть удома, навіть наодинці із самими собою, і кожний Найдюк старанно ховає потенційно кращого себе за усередненими давно прийнятими і давно неактуальними рольовими моделями. Тож ліберальний «марсіанин» Вася стає для героїв таким собі «дідусем Фрейдом», який витягує на поверхню коріння фобій і вивільнює не лише лібідо, а й спроможність формувати своє «я» відкрито, чесно, поза стандартизованими лекалами і страхами «не бути гопником у середовищі гопників» чи «не бути патріархом у середовищі патріархів». Себто вчить, що бути білою вороною (чи райдужним папугою, чи епатажним павичем) цілком нормально і навіть кайфово.

Щодо ЛГБТ як найвиразнішого інструментарію будь-якої дискусії про хоробрість бути собою і бути інакшим: з одного боку, безумовно круто, що Аркадій Непиталюк цей ризикований крок зробив, помістивши квір-лейтмотив не у богемну чи медійну тусовку, а в малогабаритну оселю регіонального робітничого класу. Схвально, що показав, які ми все ще застряглі у не лише економічній, політичній, соціальній, культурній, а і сексуальній пострадянщині, за винятком невеликих авангардних осередків у столиці й інших великих містах. З іншого боку, прикро, що тоді як західні цивілізовані суспільства цей етап давно пройшли і тепер майже увесь контент роблять і випускають у пансексуальному форматі, коли гендер і орієнтація взагалі неважливі і більше не є фокусом дебатів і протирічь, наша громада все ще топчиться на етапі прийняття і терпимості. Втім, якби голлівудські мувімейкери схотіли зняти комедію про квір-просвітництво представників типового трампівського електорату десь у техаській глушині, вона виглядала б доволі схоже.

До речі, промовисте прізвище Найдюки звучить так, наче складається зі слів «індюки» (грамотною українською, звісно, буде «індик», а не «індюк», але ж герої спілкуються суржиком) і «найти», тобто «знайти». Адже спершу для Найдюків уроки Василя і сам Вася виглядають, як червоне ганчір’я для «індюка». Та потім його терпляча терапія допомагає всім членам сімейства знайти, намацати вірний шлях до як внутрішньої особистої, так і колективної родинної гармонії… І до мужнього бігу (буквального і фігурального) крізь ошелешені погляди перехожих… Бо ж і справді, «а може, це пріятно?!». Як знать, якщо не пробувать?

Анастасія Лях