Новий образ (The New Look)

Той факт, що сервіс Apple несподівано вирішив розповісти історію суперництва Крістіана Діора та Коко Шанель не з позиції моди чи творчості загалом, чи навіть фешн-комерції, а з ракурсу участі цих двох кутюр’є у Другій світовій війні, не просто вражає, а й наштовхує на гострі паралелі з нашою, українською, сучасністю, на роздуми про те, як ми житимемо після перемоги, як ми видивлятимемося колишніх колаборантів, які вже встигли перевзутися, як пробачатимемо чи не пробачатимемо, як про когось так і не дізнаємося і, побачивши у вишиванці, вітатимемо як патріота.

До речі, назва міні-серіалу «Новий образ», яка на перший погляд виглядає очевидною дискусією про подіум і гардероб, насправді стосується саме колабораціонізму (цікаво, що термін «колаборація» напрочуд часто використовується у фешн-площині, коли йдеться про співпрацю дизайнерів з популярними мас-маркетовими брендами чи про співпрацю брендів із зірками або митцями). Новий образ – це нова маска тих, хто не має жодних моральних принципів, не сповідує щиро жодних ідеологій, але дуже добре пристосовується до будь-яких обставин, просто міняючи кольори прапорця, причепленого до бездоганного твідового костюма.

Історія розпочинається з 1950-х, коли до Парижа, який уже оговтався від нацистської окупації і спраглий до вороття вишуканого життя, повертаються «втрачені» художники, аби місто знову стало світовою столицею краси та елегантності. Немолодий Крістіан Діор (Бен Мендельсон) готується представити нову колекцію і настільки нервує, що перед показом по-дурному і по-дитячому (хоча він не дурень і не дитя) звертається до ворожки, яка віщує невдачу чи успіх на картах таро. Тим часом із дев’ятирічної експатріації до рідного міста повертається так само немолода Коко Шанель (Жульєт Бінош), яка на відміну від Діора ані нервує, ані бентежиться, ані шаріється і красномовно заявляє пресі, що той Крістіан Діор – просто вискочка, і тільки вона є іконою вічного стилю.

Коли ж герой Мендельсона вже після дефіле все-таки наважується вийти до аудиторії, йому доводиться відповісти на незручне питання: «Відомо, що Коко Шанель під час окупації відмовилася шити одяг для нацистів. Правда, що ви тоді згодилися працювати на німців і відшивали сукні для нацистських дружин?..». Складна (бо ж не все так просто і не все однозначно, і далеко не все є тим, чим здається) відповідь Крістіана Діора провокує флешбек на кілька серій.

Смотрите легально на MEGOGO

Дія повертає назад до 1944 року, коли Діор ще не мав власного імені і тим паче власного модного дому і працював на Лелонга (Джон Малкович), тобто був лише найманим працівником без репутації і ваги, і так, дійсно створював бальні наряди (а бали у той скрутний темний час міг дозволити собі виключно рейх) для нацистських подружок і жінок, але гроші, які з тих замовлень мав, віддавав на потреби французького Спротиву, членкинею й активісткою котрого була його молодша сестра Катрін (Мейсі Вільямс). Тим часом Коко Шанель, якій вдалося врятувати від страти небожа, зв’язала себе боргом послуги у відповідь, стала коханкою нацистського офіцера (котрий працював на Шелленберга, а той у свою чергу діяв за спиною Гітлера, та то вже дещо інша історія) і навіть отримала кодове ім’я агентки, під яким провалила місію з укладання мирної домовленості між нацистами і Черчиллем.

Можна подумати, що цей серіал замовили піарники модного дому Dior, аби знищити конкурентний дім Chanel. Бо ж складається таке враження, що після настільки переконливого безкомпромісного викриття Коко прихильність навіть найвідданіших клієнтів до її стилю сильно похитнеться.

Образ, з бездоганною елегантністю (як і костюми від Chanel) створений Бінош, – це образ опортуністки (а елегантність зовсім не передбачає обов’язкову наявність шляхетності). Коко Шанель постає не монстром, а пристосуванкою. Звісно, вона не розділяє нацистської ненависті до євреїв, але її цілком влаштовує «нацистське законодавство», котре допомогло позбутися єврейських партнерів, які начебто повелися з нею нечесно, і стати одноосібною власницею дому. Звісно, вона не розділяє позицію геноциду, і її навіть ледь помітно коробить від того, що коханець-нацист привів її до розкішної квартири, в якій жили євреї (розстріляні чи відіслані до концтаборів), але… вона давно шукала і хотіла собі в інтер’єр саме такий торшер…

А з Крістіана Діора (людини явно м’якої і ментально ламкої) автори, на щастя, не роблять войовничого партизана і так само, на щастя, не зосереджуються на його гомосексуальній природі (що було б недоречно у заданому векторі), а лише показують його відчайдушну батьківську любов до запаленої юнацьким максималізмом сестри (котрій він дійсно був замість матері та батька) й так само відчайдушну аполітичну любов до суконь, бо «сукні ні в чому не винні»… До речі, у Діора крім сестри-антифашистки ще й була племінниця, котра вже після війни зробилася запеклою неонацисткою.

У фіналі третьої серії, яка завершується в’їздом у звільнене місто союзників, Коко Шанель, котрій вдалося уникнути помсти французького опору за зрадництво, разом з рештою паризького натовпу радісно зустрічає солдатів в іншій формі і розмахує іншим прапорцем, хоча ще вчора у готелі Ritz охоче насолоджувалася дарованим з нацистського плеча марочним шампанським або віскі. І хтозна, скільки ще подібних перевдягнених у «нью лук» конформістів у подібних натовпах у подібних обставинах у подібних буквальних і фігуральних війнах… Дуже ймовірно, що майже уся юрба. Просто не всі помітні, адже не на всіх убрання от-кутюр.

Анастасія Лях