Проблема трьох тіл (3 Body problem)

На Netflix вийшов екзистенційний науково-фантастичний серіал «Проблема трьох тіл», заснований на претензійній епічній трилогії популярного китайського письменника-фантаста Лю Цисіня. Причому англомовна версія від американських і британських творців з’явилася всього лише через рік після виходу домашньої екранізації. Але якщо китайський серіал був продуктом переважно для місцевого ринку, то автори-шоуранери «Гри престолів» Девід Беніофф і Ді Бі Вайсс створили справді грандіозну адаптацію високого міжнародного рівня, котру можна назвати зустріччю «Хмарного атласу» з «Близькими контактами третього ступеня».

Історія розпочинається з флешбека. У Пекіні 1966 року, коли стається так звана Культурна революція і комуністична партія знищує мистецьку і наукову інтелігенцію, молоді затяті революціонери публічно вбивають професора фізики лише за те, що той викладав теорію відносності Ейнштейна, бо Ейнштейн «продався американцям і допоміг створити атомну бомбу». Юна дочка вбитого вченого, котра так само глибоко обізнана в питаннях теоретичної і зокрема квантової фізики та астрофізики, потрапляє до трудового табору, але завдяки непересічним мізкам згодом стає частиною надсекретного державного проєкту в рамках космічної гонки, націленого встановити контакт з іншопланетними цивілізаціями. Оскільки сигнал, відправлений китайськими військовими, вже багато років чує у відповідь саму лише мертву тишу, кмітлива дівчина доходить висновку, що сигнал надто слабкий, і пропонує посилити його за допомогою енергії сонця, і тоді земне повідомлення зловлять навіть на далекому Юпітері. Та схиблені на ідеологічній символіці солдафони-комуняки забороняють використовувати «червону зірку», бо вона… червона.

Тож розчарована революцією, своєю країною; матір’ю, яка зрадила батька; ідеалами великих змін; загалом розчарована світом і людською цивілізацією, котра вперто крок за кроком знищує планету…, дівчина самостійно надсилає сигнал у космос. А коли від вельми стурбованого анонімного представника позаземної раси приходить застережна відповідь «у жодному разі не вступайте у контакт, не відповідайте, мої краяни не є мирними, вони прилетять атакувати і захопити вас», вона (упевнена, що людство неспроможне подолати кризу, щоб існувати в гармонії, і потребує втручання) пише прибульцям запрошення «прилітайте, я допоможу загарбати цей світ».

Смотрите легально на MEGOGO

У Лондоні наших днів поліцейський-детектив (якого невипадково грає Бенедикт Вонг, добре відомий глядацькому загалу з марвелівських фільмів про Доктора Стренджа і Месників, де багато разів спекулювали квантовою фізикою та маніпулювали часом і простором) розслідує низку загадкових суїцидів серед провідних науковців, і розслідування зрештою призводить до шокуючої новини: на Землю таки справді летять інопланетні агресори, котрі вже мають серед землян своїх відданих спільників і посіпак і котрі вербують найкращі учені уми за допомогою віртуальної гри. У тій грі гравець повинен розв’язати так звану задачу трьох тіл і врятувати від загибелі цивілізацію, котра, існуючи під трьома сонцями, ніяк не може досягти стабільності і постійно гине чи то від надмірної спеки, чи то від надмірного холоду, чи то від дисбалансу потрійної гравітації. Але «розв’язок» полягає у тому, що задача трьох тіл розв’язку не має, ту проблему взагалі ніяк неможливо вирішити, і саме тому раса приречених летить захоплювати нашу ідеальну планету, котра мільйони років живе і процвітає під одним-єдиним лагідним сонцем, та геть не цінує того, що задарма має.

Так, цілком очевидно, що серіал «Проблема трьох тіл», абсолютно точно не будучи фантастичним екшном, існує на межі науково-фантастичного епіку і філософської екзистенційної драми про життя, смерть, мир, війну, буття, небуття. А розповідь при цьому вибудовується за лекалом детективного трилера, тож безпосередню атаку прибульців, як у більшості фільмів про іншопланетне вторгнення, нам не пропонують, натомість поступово занурюють і героїв, і публіку у тривожне передчуття, лячну розгубленість перед невідомим і незрозумілим, у параноїдальні і панічні настрої, притаманні картинам 1970-х років. І так само, як у «Грі престолів», персонажі переважно є суперечливими і складними замість того, аби просто бути хорошими і лиходіями.

Майже чітко звучить між рядками про сингулярність і квантову суперпозицію, швидкість світла і парадокс Фермі, парус з нановолокон для космічного зонда і недоступну тривимірному людському розумінню десятивимірність… простіший і доступніший за фізико-математичні рівняння політичний підтекст. Адже недарма точкою відліку є саме китайська «культурна революція» і роки найзапекліших космічних і ядерних перегонів наддержав, які майже століття по тому повернулися до того самого протистояння і залякувань червоною кнопкою. І те смертоносне сонце у віртуальній грі, котре встає з-за горизонту і своїм занадто пекучим, занадто яскравим спалахом випалює все живе, надто схоже на ядерний апокаліпсис. Розділення людства на тих, хто охочий радіти і зустрічати завойовника з вітальними букетами (колаборантів), і тих, хто має намір підняти всю доступну зброю і чинити опір, – ясно що теж про політику. Так само, як і риторика про «космічні діпфейки», котрими один із персонажів-фізиків кличе антинаукове «підморгування» зірок, тільки не може збагнути, хто саме має таку владу і такі технології, аби розгорнути свою СІО (спеціальну інформаційну операцію) чи своє ІПСО (психологічну операцію) до масштабів галактики чи цілого всесвіту. Певно що не Бог. Тобто не Бог у розумінні духа з умовно сивою бородою, що мешкає у райському саду.

Зрештою героїв б’є по голові одкровення, що ворог-маніпулятор створив не якусь точкову ілюзію, а цілий фальшивий світ, суцільний брехливий туман навколо Землі, аби спотворити людські знання про космос і буття (бо знання ведуть до прогресу, а прогрес – до спроможності відбити ворожу атаку). Та коли «пророк» у виконанні Джонатана Прайса, котрий єдиний спілкується безпосередньо з Господом (лідеркою раси чужих) у рамках таких собі уроків посвяти в тисячолітню людську культуру зачитує ватажку чужинців казку про Вовка і Червоний капелюшок, інопланетянка типу обурюється, що казка – це суцільна вигадка, тобто брехня, яка розповідає про вовка, який бреше, а значить, людська природа апріорі брехлива, і довіряти людям зась. Тобто голос на іншому кінці космосу на ім’я Господь нарочито критикує методику, котру у своїй «спеціальній операції» застосовує сам, адже сам подібно до вовка, що вдягся у бабусин чепчик, створює оману, аби приспати пильність і вполювати жертву. Нікого не нагадує?..

Поряд із політичними алюзіями впритул крокують і релігійно-біблійні. Адже спільнота колабораціоністів, які живуть надією на рятівне приземлення «спасителів», мешкає на нафтовому танкері, наче на ковчегу Ноя, і гадає, що коли гряне апокаліпсис і решта «грішників» згине, вони, вірні господні слуги (вірніше не вони, а їхні так само виховані у вірі нащадки), вціліють і заживуть у новій кращій реальності.

Проблема трьох тіл – це не лише буквальна фізична проблема, не лише згубний парадокс трьох сонць. Як і все інше, це також метафора. Можливо, метафора трьох правд. Бо ж не буває, як би того не хотілося, однієї «лагідної» правди, під якою жити комфортно й ідеально. Не буває навіть правди чорної (вовчої) та білої (червонокапелюшної). Їх завжди три: чорна, біла і сіра.

Анастасія Лях