Дивотріп (The Sweet East)

Найхимерніше і водночас, можливо, найзахопливіше американське інді-кіно минулого року. Сюрреалістична роуд-сатира про сучасну і водночас позачасову Америку, котра в очах режисера-дебютанта Шона Прайса Вільямса перетворилася (чи може, була такою одразу) на фрік-шоу з гнилим шматком «американської мрії» на розбитій тарілці. Антиказка, в якій знову ж таки сучасна і водночас позачасова реінкарнація керролівської Аліси у виконанні казково прекрасної (котрій янгольським обличчям грати би попелюшок і решту діснеївських принцес, але в юних очах зарано оселився зрілий чи навіть постзрілий меланхолійний декаданс) 21-річної Талії Райдер, відомої за скандальним інді-гітом про підлітковий аборт «Ніколи рідко іноді завжди» і за зухвалою біографічною комедією про найбільшу і найуспішнішу в американській історії аматорську гру на біржі «Дурні гроші», подорожує дивацькими соціально-політичними рельєфами Дивокраю під назвою Сполучені Штати Америки.

Власне, не всіма штатами, а тільки східними, котрі можна назвати авторською вибіркою (Шон Прайс Вільямс, який, до речі, до режисерського дебюту був оператором, зокрема у братів Сефді, сам родом з міста Вілмінгтон, штат Делавер). Тож шлях героїні простягається від рідного Нью-Джерсі до Вашингтона, де навпроти Білого дому спить на лавці безхатько, через пасторальну глушину Делавера, через Нью-Йорк з його бутіками і розкішними готелями на Мангеттені, до прохолоднішого північнішого Вермонту і назад у Нью-Джерсі (як і Аліса, зрештою вона повертається додому). Власне тому в оригіналі стрічка і називається «Солодкий схід» у сенсі «Солодкий американський схід». Але українські прокатники, уникаючи помилкової асоціації зі Сходом як таким, придумали чарівне слово «дивотріп» (себто «дивовижний тріп», що можна розцінити і як «дивовижну коротку подорож», і як «дивовижний психоделічний досвід»), яке максимально пасує цій химеристій і чудернацькій пригоді.

Як і Аліса, головна героїня «падає в нору» і далі зустрічає низку різношерстих і різноексцентричних персонажів. У шкільному автобусі разом з однокласниками вона вирушає на програмну екскурсію до Вашингтона, але там, завіявшись до нічного андеграундного клубу, йде до туалету і… співає пісню, вдивляючись у своє відображення у дзеркалі. За дзеркалом виявляються двері, що ведуть (звісно, у задзеркалля) до підземного тунелю з дитячими іграшками (історія Аліси попри дивацтва і химери була історією дорослішання, та нігіліст Шон Прайс Вільямс іронізує над геть усім і заперечує геть усе, навіть біологічне, не кажучи вже про психологічне дорослішання) і далі знову нагору у світ… ні, не перевернутий і не карикатурний, а пропущений крізь фільтр дитини, що не хоче думати, аналізувати, виростати, рефлексувати і стикатися з будь-якими наслідками (тож Аліса з неї лише наполовину).

Смотрите легально на MEGOGO

Найцікавіше, що взагалі ніхто, кого б героїня не зустріла, не робить їй нічого поганого і навіть здебільшого навпаки (тобто режисер таки справді тримається за форму і тональність казки, не порушуючи її умовностей). Неформали-активісти, панки-рокери-анархісти (серед яких молодик у невипадковому виконанні сина Ніка Кейва) максимум, чим лякають дівчину, – це їжею зі смітника і тотально запірсингованими пенісом і яєчками. Багатий пригладжений неонацист (зірка «Червоної ракети» Саймон Рекс, який там пхав свою «ракету» всюди, а тут навпаки, не пхає взагалі) із задатками педофіла «смакує» героїню виключно платонічно, купує подарунки, вишукану білизну, годує, опікає, про поезію Едгара По розповідає і вкриває ковдрою з принтом у вигляді свастики.

Пара шаржованих політизованих темношкірих кінематографістів-анахроністів, режисерка і продюсер з однаковими зачісками Анджели Девіс і однаковими кролячими посмішками – саркастичними алюзіями на знов-таки керролівського білого кролика, зацикленого на часі, і на тандем Круть-верть і Верть-круть одночасно (режисерку зобразила зірка гітового серіалу «Ведмідь» Айо Едебірі) запрошують героїню зніматися у костюмному мелодраматичному кіні у тандемі з молодим красунчиком-суперзіркою (Джейкоб Елорді з серіалу «Ейфорія», фільмів «Прісцилла» та «Солтберн»). Тобто географічно не доїжджаючи до Лос-Анджелеса, автори все рівно висміюють Голлівуд. Навіть ісламісти-терористи не роблять блакитноокій мандрівниці у подраній реквізитній сукні дев’ятнадцятого століття нічого поганого. І після мусульман її підбирають християнські монахи. Вся Америка (активістська, расистська, антисемітська, голлівудська, мусульманська, антимусульманська) в одній норі.

Шон Прайс Вільямс ніщо не вважає серйозним і глузує з геть усього соціального, політичного, культурного, релігійного життя. Навіть з домашнього насильства (коли героїня Талії Райдер, не маючи власної історії, передражнює і видає за свою чужу «універсальну» історію про аб’юз) і навіть з підліткового суїциду (повертаючись додому, героїня застає вчорашніх однокласниць вже сильно і знову-таки «універсально» вагітними, буцім з дня її зникнення минули роки і роки, і для всіх, окрім неї, розпочалося інше, умовно доросле, життя, і дізнається, що один з однокласників «універсально» покінчив із собою: вистрілив собі в голову з пневматичної гвинтівки, але не помер одразу, тому накачав її знову і вистрілив удруге).

Аліса Шона Прайса Вільямса у викривленому світі спотвореної американської мрії – це абсолютно чистий аркуш без принципів, поглядів, думок, ідей, ідеологій. Навіть без, повторюся, власної історії. Його нігілізм димить її сигаретою, посміхається її чарівною беззмістовною посмішкою і дивиться повз будь-яку вагомість і актуальність її прекрасними, проте пустими блакитними очима. Бо ж у тотальній сьогоднішній фрустрації єдиним дієвим переконанням є круглий нуль переконань.

Анастасія Лях