Гамбіт королеви (Firebrand)

Джуд Лоу та Алісія Вікандер грають англійського короля Генріха VIII і його останню дружину Кетрін Парр у британській костюмованій історичній драмі за феміністським романом Елізабет Фрімантл. Власне, книга так і називається «Гамбіт королеви» (Queen’s Gambit), але стрічка в оригіналі отримала назву «Firebrand» («Зачинщиця»). Фільм брав участь у конкурсі минулорічного Каннського фестивалю, та лишився без нагород, хоча критиків захопило витримане токсичне протистояння і відповідно висока акторська гра Вікандер і Лоу.

Генріх VIII – той самий король, що отримав неофіційне прізвисько Синя борода. Він був жорстоким тираном не лише як очільник держави, а і як муж. Парр стала шостою та останньою його дружиною. Попередніх Генріх або заслав у вигнання, або обезголовив. Зокрема дуже відомою є страта другої дружини Анни Болейн, якій відрубали голову за наказом короля після сфабрикованих обвинувачень у подружній зраді та у спробі замаху на монарха. Про те обезголовлення серед іншого був випущений перекручений стосовно історичних фактів і романтизований фільм «Одна з роду Болейн», де Анну зобразила Наталі Портман, а Генріха – Ерік Бана. Візуально доволі приваблива і зваблива антилав-сторі, проте більше схожа на мильну оперу, ніж на історичну драму.

Чого точно не скажеш про «Гамбіт королеви». За історичними відомостями Генріх VIII помер від гангрени ноги, коли отруйна гниль пішла у кров і вразила внутрішні органи та зрештою зупинила серце. Парр дивом зуміла пережити чоловіка-деспота, хоча була теж на межі страти, звинувачена не лише у подружній зраді, а й у релігійному радикалізмі та єресі. За історичними згадками їй «просто пощастило» дочекатися його смерті раніше, ніж своєї (хоча «пощастило» умовно, бо вже наступного року, повторно вийшовши заміж і народивши дитину, Парр померла від післяпологових ускладнень). Але історія – не стільки наука, скільки припущення та недомовки. Тож англійська романістка і відповідно автори екранізації дозволили собі власний (авторський і доповнений) погляд на ті події, лишаючись при цьому у форматі переконливого автентичного історизму.

Очевидно, що Парр була не тільки розумною, а і мудрою, бо ж спромоглася так довго прожити поряд із Синьою бородою і не втратити «дурнувату макітру» (так героїня Вікандер сама говорить про себе, майстерно маніпулюючи гординею і владолюбством короля) фігурально й буквально. До того ж вона стала доброю мачухою для всіх дітей Генріха від попередніх дружин, зокрема для доньки Анни Болейн Єлизавети (майбутньої королеви Єлизавети І, котра принесе Англії «золоту добу» розквіту і просвітництва після темних часів). Від імені дівчини-підлітка, котра виказує вдячність мачусі за любов і за навчання, і за наставництво (за те, що навчила аналізувати, а не переповідати створену чоловіками історію, і пропускати крізь власний емансипований погляд), власне, і ведеться тут розповідь.

Смотрите легально на MEGOGO

«Гамбіт королеви» – абсолютно не мелодрама, а трилер, конкретніше трилер виживання. Тобто трилер – це та реальність, в якій існує головна героїня, постійно очікуючи удару сокири по шиї. Цікаво, що книгу написала жінка, у сценарій її переробили три інші жінки, але режисером виступив чоловік. Бразильський постановник Карім Айнуз відкинув усі сентиментальності заради потужного похмурого саспенса, усю бутафорію – заради навіть не реалізму, а натуралізму. І це не лише про те, що спеціально для фільму пошилися максимально деталізовані, сконструйовані істориками моди костюми, в яких характер епохи (патріархальної та релігійної доктрини, чоловічої страсті до розкоші, ситості, свавілля та жіночої покірності) інколи читається навіть глибше, ніж з літописів. І не тільки про те, що режисер начисто відмовився від декорацій і графіки на користь натурним локаціям. Натуралізм – про мерзенність, котрою повнилися Середні віки і владні чоловіки Середніх віків та середнього віку.

Це абсолютно темне кіно. Стосовно глядача і стосовно жінки у кадрі. Адже навіть «добрий» коханець опікується виключно власною головою (доволі цікаво, що голівку пеніса популярно синонімізувати з чоловічою головою, проте голівку клітора ніхто з жіночою головою ніяк не пов’язує, бо жінка навіть коли зовсім не послуговується мізками, думає будь-яким іншим органом, шлунком чи серцем, тільки не геніталіями). Живучи в акулячій пащі (котра на додачу гниє і смердить, але тим паче все іще здатна замкнутися та зжерти), Кетрін Парр де треба лестить, де треба нижче трави сидить і мовчить, де треба пестить і навіть підліковує хворі акулячі ікла і коли треба вдовольняє хижацьке акуляче его. І водночас тихо гне свою лінію. Алісія Вікандер ідеально і ментально, і зовні поєднує лагідність, скромність, терплячість з малою, проте впертою та гострою силою, схожою на гострий дзьоб мініатюрної пташки, котра продовбала акулячий зуб до самого нерва.

Та, мабуть, іще цікавіше спостерігати за перевтіленням Лоу. Красунчик Джуд Лоу колись вже грав несимпатичних персон (Дома Гемінґвея, Олексія Кареніна), проте настільки бридким іще ніколи не був. Актор показав не просто сатрапа й аб’юзера, і навіть не просто шмат гнилого лайна, котрий усі комплекси від своєї потворності компенсує приниженням жінки (і важко сказати, що більш гидотне: його пальці в роті Вікандер, коли та продовжує читати молитву крізь жирні псевдомаскулінні сосиски; чи личинки на виразці його плоті, що заживо розкладається і ширить трупний сопух). Актор продемонстрував страшний колосальний розпач, трансформований у нарочитий слинявий садизм, від усвідомлення, що він більше не чоловік, а велика потвора, від якої усі мимоволі (як би не грали і як би не удавали) вернуть носа і кривляться, наче від тухлого яйця. А те тухле яйце ще намагається востаннє настрашити й зацькувати яйцями.

Анастасія Лях