Тихе місце: День перший (A Quite Place: Day One)

Мабуть, прозвучить неочікувано і дещо завчасно, але здається, цей фільм – номер один за 2024 рік. При усій повазі до того, що зробив Джон Кразінські, до його сміливої авторської ідеї за допомогою нібито банальних монстрів-прибульців зробити сучасне жанрове кіно знову «німим», аби до кінозалів повернулися сакральні тиша і трепіт…, неможливо не визнати, що приквел-спін-оф, написаний і поставлений Майклом Сарноскі, перевершив оригінальну франшизу і вивів концепцію «Тихого місця» на геть інший емоційний і філософський рівень, і навіть алегорію про баланс шуму і тишини (галасу та безголосся) у божевільному сучасному світі зробив набагато глибшою і набагато виразнішою.

Тож «День перший», де від початку і до кінця тихо пульсує оголений нерв, можна назвати й одним із найкращих фільмів про монстрів, і одним із найкращих фільмів про апокаліпсис, і одним із найкращих фільмів про… рак, і одним із найкращих фільмів за участю кота чи навіть про пригоди кота (причому живого, не комп’ютерного, котрий цілком заслужив на котячий «Оскар», якби такий існував) і однією з найкращих екзистенційних драм. А виконавиця головної ролі Люпіта Ніонго, поєднуючи біль з цинізмом, безвихідь із ностальгією, вразливість із силою, самотність з любов’ю…, найделікатнішим (і практично мовчазним) чином продемонструвала страх і подолання страху перед внутрішніми монстрами через метафору страху і подолання страху перед потворами зовнішніми.

«День перший» можна назвати і романтичною драмою, адже не в останню чергу він зосереджений на раптових і водночас життєво необхідних близькості і теплі між випадковими незнайомцями в останній день існування цивілізації, коли рівень панічної розгубленості досягає апогею й інстинктивно хочеться вхопитися за будь-яку чужу руку, котра чомусь здалася несторонньою і рятівною… І так само, як попередня робота Сарноскі «Свиня», це є маленька і водночас велика гуманістична історія.

«День перший» – буквально перший день атаки на Землю таємничих космічних істот, які нічого не бачать, але надзвичайно добре чують і зрештою, будучи величезною зграєю хижаків, зжерли ледь не усе людство; вижили лише ті, хто адаптувався до нової реальності, тобто навчився жити у повній тиші. «День перший» – майже камерна історія, котра дотримується класицистичної триєдності місця, дії і часу. Практично вся дія за винятком першої сцени у госпісі відбувається в центрі Нью-Йорка (поки гіперактивне серце Америки за лічені години перетворюється на безлюдні статичні руїни, головна героїня, помираюча від раку молода одинока темношкіра поетеса з надзвичайно розумним і лагідним чорно-білим котом на повідку, одержима ідеєю востаннє доторкнутися до свого коріння, до свого дому, до свого дитинства… намагається дістатися Гарлему і скуштувати перед кінцем світу останній шматок піци з улюбленої піцерії… і так, це невипадкове нагадування, що саме «негритянське гетто», а не елітний білий Мангеттен є справжнім серцем Америки).

Смотрите легально на MEGOGO

Вся дія відбувається упродовж одного дня, котрий є одночасно першим днем нової ери й останнім днем старого буття (перші промені світанку другого дня – це яскрава фінальна крапка). Героями є всього лише три персонажі: поетеса; молодий англієць, що приїхав до Штатів вчитися на юриста і втрапив у кінець не тільки юриспруденції і Штатів, а й усієї планети й усіх її попередніх законів; і кіт. Кіт, до речі, має прізвисько Фродо. І хоча він не долає темряву, як відважний гобіт з романів Толкіна, проте важкий шлях випробувань крізь навалу потворних орків теж проходить і рятує не тільки своє життя, а й щонайменше ще одне (причому героїню Ніонго звуть Сем, себто Саманта, і вона теж певним чином жертвує собою заради свого Фродо, як і вірний та люблячий друг Фродо Беґінза Сем Гемджі).

Так, режисер і сценарист Майкл Сарноскі ледь не увесь сюжет обертає навколо кота. І це недивно, якщо згадати його попередню знову ж таки надемоційну і надгуманістичну картину «Свиня», де наддраматичний Ніколас Кейдж зіграв колишнього ресторатора, що свідомо покинув цивілізований світ і пішов жити у лісі відлюдником удвох зі свинею (типу трюфельною свинею, котра допомагала відшукувати дорогоцінні гриби, та насправді цілком звичайною свинею, котру герой просто любив як люблять найближчих і найрідніших істот… у світі, де усіх свиней рано чи пізно рублять на бекон). Звісно, у фільмі абсолютно реальний кіт тікає і намагається вберегтися від абсолютно нереальних хижаків та начебто нереального апокаліпсису, проте для нас, українських глядачів, цей бідолашний і мужній кіт, такий живий і беззахисний на тлі тотальної руйнації звичного життя, котрому доводиться лякатися вибухів, бігти від хаосу, тонути у воді, ховатися у тихому місці…, – це будь-який кіт і загалом будь-яка тварина, що стала жертвою російської агресії.

Є тут і невеличка сцена, де кіт попри глобальне падіння всього навколо інстинктивно біжить за мишею. Це дуже просте порівняльне пояснення того, що ми вважали великою загадкою франшизи «Тихе місце»: що то за монстри, звідки і нащо взялися? Тобто Сарноскі вважає зайвим (і вважає цілком правильно) надавати іншопланетному вторгненню якогось більшого сенсу, ніж базовий сенс атаки хижака на здобич, де здобич – людство.

«Перший день» показує загальний кінець світу, але говорить про особистий, як то кінець світу для помираючої від раку Сем. Адже її кінець почався задовго до нападу прибульців, і замовчала поетеса задовго до того, як мовчання перетворилося на умову виживання. У госпісі ми бачимо її геть депресивною, такою, що опустила руки (і піднімає лише для того, аби тримати кота). На черговому зібранні помираючих вона читає цинічний вірш про те, що все довкола лайно і надії нема. Ідея колективного походу на виставу лялькового театру для підняття настрою і реанімації посмішки також викликає у Сем скепсис. І це, між іншим, украй цікаво, що Сарноскі розпочинає армагеддон з маріонеткового спектаклю. Бо це не стільки про те, що люди – маріонетки, котрими управляє ляльковод у небі чи у космосі, скільки про те, що ми ляльки на нитках власних страхів, а наш великий страшний ляльковод – це найголовніший страх смерті. Але так само, як увесь світ є просто мильною бульбашкою (чи повітряною кулькою, як у спектаклі), котра рано чи пізно гучно лопає, так і страх рано чи пізно із шумом лускає і щезає.

«Щоденно Нью-Йорк живе у шумі в дев’яносто децибел, який тотожний безперервному крику», – говорить нам автор на самому початку історії. У сучасному світі кожна нещасна душа намагається віднайти тихе місце, та здебільшого марно, бо тиша стала майже недосяжною. Недосяжною стала і зовнішня тиша, бо світ перейшов на перманентний крик, і внутрішня, бо ми змушені жити у лементі та гудінні своїх нескінчених панічних тривожностей. Невже щоби почути одне одного, почути себе, почути світ у його первинному чистому звучанні…, нам необхідне глобальне вторгнення надчутливих до шуму людожерів?… Питання, звісно, риторичне, проте дуже актуальне.

За Майклом Сарноскі тиша – це душевний мир і душевний спокій, тож в кожного з нас «тиша» своя. Тиша для Сем – це повернення додому в Гарлем, у дитинство, в улюблену піцерію й у бар, де щовечора грав її піаніст-батько; це нагадування, що легендарні американські слова «It’s a new dawn, it’s a new day, it’s a new life for me… and I’m feeling good» першою заспівала чорна джазова співачка Ніна Сімон. Тиша для Сем – це спокій завдяки розумінню, що про її кота хтось потурбується.

Анастасія Лях