Не очікуйте занадто багато від кінця світу (Nu astepta prea mult de la sfârsitul lumii)

Маестро румунської «нової хвилі» Раду Жуде («Браво!», «Невдалий трах, або Шалене порно») у своїй наступній роботі говорить про актуальний кінець світу… Ні, насправді не говорить. Тобто не про кінець світу. Тобто ніякого буквального апокаліпсису у цій артхаусній сатирі, звісно ж, немає (хіба що вбивчо довга та статична відеонарізка могильних хрестів уздовж шосе). Натомість є великий (і довжелезний, тривалістю майже три години) театр абсурду, котрим режисер бачить не лише сучасність, а й минуле і, на жаль (чи може, на щастя), майбутнє також.

Як і попередня тріумфальна картина «Невдалий трах», що отримала берлінського «Золотого ведмедя» (воно й недивно, адже Раду Жуде – надзвичайно соціально-політичний режисер, а Берлінале – надзвичайно соціально-політичний кінофестиваль), «Не очікуйте занадто багато від кінця світу» говорить про абсурд, парадокси, оксюморони і цирк у сучасному капіталістичному світі, котрий хоче однією дупою всістися на усі стільці одночасно і котрий не здатен визначитися, хороший він або поганий, так само, як не здатен визначити, що було першим: яйце чи курка (мабуть, саме тому на постері зображено тулуб курки з людською яйцеподібною головою замість курячої, ще й головою не реальною, а пропущеною крізь фільтр-маску Інстаграма чи Тік Тока… втім, це, звісно, ще й про курячі мізки сучасного соціуму).

Так само постановник використовує екскурси в історію, котрими розмежовує основний сюжет. Цього разу за екскурс слугує радянський румунський фільм «Анджела їде далі» 1981 року випуску про жінку-таксистку, котра вже немолода і самотня, але, зустрічаючи на роботі дуже різних людей, несподівано зустрічає кохання… Реальні фрагменти зі старої стрічки Жуде дотепно паралелить і римує із власним сюжетом про сучасну жінку, котру теж звуть Анджела, котра теж мешкає у Бухаресті і котра, працюючи асистенткою режисера у продакшн-студії, теж дуже багато часу проводить за кермом, виконуючи завдання і вказівки боса.

Події відбуваються упродовж одного її ненормованого робочого дня, в ході якого Анджела у недоречній пекельно блискучій сукні роз’їжджає по різних сім’ях, записуючи відео з людьми, котрі отримали ту чи іншу виробничу травму. Серед кількох відео її начальство обере одного «актора» для піарного «кіна» на замовлення австрійської меблевої компанії, що тримає бухарестське підприємство, про важливість дотримання техніки безпеки на робочому місці і плачевність наслідків через легковажність і необачність… І одна з родин, до якої Анджела приходить інтерв’ювати героя з інвалідністю, – це родина тієї самої Анджели-таксистки, і грає її та сама акторка радянського і пострадянського румунського кіна Дорина Лазар (власне, на самих вступних титрах Жуде анонсує свій діалог із несвоїм старим фільмом).

Смотрите легально на MEGOGO

У проміжках між інтерв’юванням сучасна моторна Анджела встигає відвезти маму на кладовище, подискутувати з якимось офісним шишкою з бізнес-центру поряд із кладовищем, який пропонує заплатити за перенесення могили її дідуся чи бабусі до іншого місця, бо працівникам його офісу некомфортно пити каву з видом на цвинтар, і обіцяє церемонію «як треба» з «елітними священиками»…; і навіть встигає потрахатись у тачці з якимось імпозантним і мабуть що жонатим сивим бородачем. Моторна Анджела, поки її тезка з радянського минулого паралельно, не поспішаючи, колесить тим самим (але повільнішим) містом за баранкою таксі, встигає геть усюди…, навіть записувати у перервах їдкі карикатурні шортси чи сторіз, висміюючи мачо-мізогінів…, лишень постійно дуже хоче спати.

«Стара ковдра. Що вкрити: голову чи ноги?». Героїня Раду Жуде, як і увесь сучасний світ, намагається всістися на всі стільці й однією короткою ковдрою вкрити і ноги, і голову. Як і ті, кого вона записує, що і за правду-справедливість, і за гроші-євро.

«Невдалий трах» був про жінку (шкільну учительку), що потрапила у незручний казус і абсурдний диспут щодо її «аморальності» на тлі ковідної пандемії (її домашнє секс-відео випадково опинилося у мережі). Цього разу режисер знову зображує розумну й освічену героїню у виконанні тієї самої Ілінки Манолаке (котра цього разу, щоправда, сама по собі є казусом і плаває серед казусів як риба у воді, бо казус чи крінж – це наша єдина теперішня дійсність…, і котра сама ж у своїх відеопостах створює «аморальну» карикатуру на типового сьогоднішнього найактивнішого користувача соцмереж, такого собі провінційного брутала-невігласа, расиста-сексиста-путініста, котрий горланить про перетрахані його гігантським членом кіски і волає «Слава росії!») на тлі глобальних планетарних подій, до яких ставиться із тією самою долею тверезої іронії, і цього разу це, звісно ж, війна в Україні.

Анекдот: «Американський підліток заходить до магазину, аби купити зброю і розстріляти своїх однокласників. А продавець йому пропонує: «Не хочеш взяти базуку? За кожну продану базуку ми відправляємо безкоштовну зброю в Україну». Це не румунський камінь у город українців, це про влаштованість сьогоднішнього світу загалом: американські школярі помруть, але українці отримають снаряди, і це такий самий абсурд, як українській владі після чергової терористичної російської ракетної атаки звертатися в ООН, де головує… росія; чи такий самий абсурд, як коли Рейган опосередковано американським бюджетним коштом оплатив трафік до США колумбійського кокаїну у той час, як його дружина Ненсі з усіх телевізорів скандувала «Ні наркотикам» (знову ж таки абсурд не тільки про сьогодення, а й про минуле…, ну і про майбутнє за кадром, «за усталеним налаштуванням»).

Австрійці («кляті нацисти») вирубують румунські ліси і знімають замовну документалку про техніку безпеки на підприємстві, записуючи інтерв’ю з працівниками, що отримали інвалідність через травмування на роботі, з таким меседжем, що компанія геть ні в чому не винна і просто треба носити на роботі захисну каску, аби не травмуватися (навіть якщо травмовані рука чи нога). «Толерантні» і «демократичні» європейські роботодавці, обираючи героя для зйомок, когось забраковують через циганську національність, когось через несимпатичний шрам на обличчі, а в іншого не підходить прізвище, бо перекладається з румунської як «дупа» чи «половина дупи». Підкреслюють, що, як і швейцарці, є політично нейтральними щодо війни в Україні і, напевно маючи торговельні зв’язки з російським ринком, просять героя інтерв’ю не згадувати у відеорозповіді росію.

Це все, звісно, про західну дупу, що наразі вмощується на двох стільцях і котра каже «ось вам, українці, ракети, тільки не стріляйте ними по росії», бо «росія не має перемогти, Україна не має програти», але не можна допустити українських танців на розвалинах російської імперії.

Можна подумати, що структурно і соціально-політично фільм Раду Жуде нагадує «Таксі» опального іранського режисера Джафара Панагі, котрий так само, як Жуде є найбільш знаковим представником румунської «нової хвилі», є найбільш знаковим представником іранської «нової хвилі» (і до речі, «Таксі», як і «Невдалий трах», теж є лауреатом «Золотого ведмедя»). Але якщо картина Панагі про гуманізм і симпатію до людей, то «Не очікуйте занадто багато від кінця світу» навпаки, про гостру глузливу критику фарисейської людської природи, котра, на думку автора, заслуговує не на симпатію, а виключно на тотальне висміювання. І навіть кінець світу нам уготований безглуздий і сміхотворний, від грипу чи червоної кнопки…, чи ми всі смертельно стомлені просто одного разу заснемо за кермом.

Тригодинний хронометраж, звісно, вимотує, і це є випробування лише для найзапекліших арт-кіноманів. Але не отримати задоволення від інтелектуально-цинічних, точних і гострих уколів румунського майстра, котрі пробивають безглуздя світу «кинджалами» (даруйте за чорний каламбур), неможливо… І до речі, тут так само присутня одна сцена із шаленим, але теж не дуже вдалим трахом (бо сперма забруднила плаття) як самоалюзія до попередньої картини.

Маска для фоловерів: «Якось запитую я в короля Чарльза (того, що був британським принцем і нарешті став британським королем), що зробити, щоби газон був от такий само рівнесенький, як перед Букінгемським палацом? А він відповідає: «Просто поливайте і підстригайте траву, і через триста років буде такий, як у мене, ідеальний газон». Це водночас і про скороспіле стремління «деяких країн» в Європу попри відсутність європейської культури, європейської працездатності й європейської терплячості…, і про те, що Європа із серйозним і дружнім обличчям подекуди відверто знущається, виставляючи умови та терміни. І очевидно, що пострадянські Румунія та Україна у цьому сенсі дуже і дуже схожі, хоча одна вже в Євросоюзі, а друга ще тільки на шляху до нього: обидві ще нескінченно довго роститимуть свій ідеальний газон.

Під завісу звучить стара пісня румунського фолк-виконавця Валеріу Стеріана з нарочито абсурдним перерахуванням термінів із закінченням –ція: «…демонстрація, революція, фігурація…, інституція, сепарація, проституція, декорація…». «Щось смислу у пісні небагато…», – каже стара Анджела, поки нова Анджела записує чергове відео для Тік Тока в образі бровастого «героя нашого часу», ідеолога великої «смислової мислі» («Цікаво, чи бувають вегетаріанці серед канібалів?.. Нехай «наше все» путін нагне того нацика Зеленського»). Хоча здавалося, що румунська революція 1989 року, повалення комуністичного режиму і диктаторського правління Чаушеску обіцяли новій країні геть інших героїв.

Анастасія Лях