kinowar.com

Сірі бджоли

Зачекайте, будь ласка...

Ця камерна стрічка за однойменним романом Андрія Куркова, написаним і виданим до повномасштабного російського вторгнення, стала найкращим українським повнометражним ігровим фільмом Одеського кінофестивалю 2024, а до того її світова прем’єра відбулася на Роттердамському МКФ.

Знімали картину у Луганській області під Сєвєродонецьком, причому зйомки почалися буквально за кілька днів до повномасштабної війни, і тому сюжет автори теж перенесли із 2018 року у 2022-й за лічені тижні до великого російського наступу. Режисером виступив Дмитро Мойсеєв, який іще у своєму дебюті «Такі красиві люди» (2013) попри очевидні недоліки і незрілості продемонстрував майстерність створювати на екрані напрочуд виразну, насичену, тонку і колоритну атмосферу із живими смачними деталями. Головні (і майже єдині) ролі у «Сірих бджолах» виконали Віктор Жданов і Володимир Ямненко.

Події розгортаються у прифронтовому селі на Донбасі, що перетворилося на практично безлюдну «сіру зону». Мешканці або загинули під обстрілами чи були вбиті росіянами, або евакуювалися. На все село лишилося тільки двоє: пасічник і колишній шахтар. Чоловіки обидва давно немолоді, самотні (другий родини і не мав, а перший не поїхав за дружиною, бо не хотів лишати дім та пасіку, адже бджолам потрібен догляд). Ці двоє з дитинства були нібито «ворогами», ніколи не сходилися у поглядах і світоглядах, та й тепер один зі свого боку спілкується з ЛНРівцями і навіть російські бойовики до його хати заходять, другий тримає зв’язок зі солдатами ЗСУ, і молодий воїн Петро інколи йому приносить печиво і консерви та телефон заряджає.

Смотрите легально на MEGOGO

Один полюбляє горілку (чи водку) та байдикує, другий не п’є і дуже опікується своїми бджолами. Один пристосовується, інший має тверді принципи. Один ходить по покинутих домівках і збирає залишені речі, непотрібні дрібнички від бінокля до особистих інтимних світлин. Другий гледить сусідський будинок, у який уже, мабуть, ніхто ніколи не повернеться, але ж сусід попросив… В селі давно вже немає електрики, періодично бахає артилерія, КАБи вибухають, вікна вилітають з останніх вцілілих будинків. А пасічник і шахтар, колишні «вороги», починають ходити один до одного в гості…, бо ж нікого іншого не лишилося. І нібито вони так само все іще дуже різні, нібито так само розмовляють різними мовами і по-різному сприймають реальність…, але насправді їхня реальність одна на двох. І обидва хочуть… просто міцного чорного чаю з лимоном та медом, не більше і не менше.

Як і сам роман, його екранізація концептуальна, місцями гостра, але здебільшого м’яка (у сенсі не беззуба, а максимально і з усіх боків гуманістична), філософська, екзистенціалістська, з гіркуватим рятівним гумором всередині великої реальної трагедії на тлі реальних похмурих декорацій, в яких попри розруху й руїни все одно так, наче це і є саме життя без масок і без ненависті, смакуються надзвичайно прості речі від шоколадної цукерки до паперових листів. Мабуть, можна навіть сказати, що це довершена екранізація з ідеальним акторським влучанням в образи і бездоганно мінімалістською потужною драматургією, в якій немає жодного зайвого і жодного фальшивого наративу чи сенситиву.

Смислова кульмінація, як то часто буває в інтелектуальних митецьких творах, відбувається дещо раніше за кульмінацію фізичну. У діалозі між пасічником і захисником. Молодий солдат ЗСУ втокмачує старому бджоляреві, що світ тепер розділений на чорний і білий кольори, і ніяк інакше. А пасічник (у котрого бджоли тепер не смугасті, як зазвичай, а сірі… не ті, що у вулику, а ті, що у вулику-голові) намагається пояснити старі істини, незрозумілі молодому воякові. Намагається пояснити, що той сусід, котрий для солдата є просто прізвищем і напевно що зрадником, насправді людина, породжена обставинами, системою, історією, регіоном, середовищем, політикою… «Він вибору ніколи не мав. Не знав узагалі, що таке «вибір», – каже бджоляр про свого «ворога». Не того «ворога», що нападає та убиває, а того «ворога», з яким у дитинстві бився за ґанком чи на шкільному подвір’ї, бо не поділили дівчину чи… каштани.

Цікаво, що колишній шахтар лишається «вдома», бо вибору не має, а пасічник лишається «вдома», бо якраз вибір має й обирає лишитися. Хоча саме поняття «дому» перетворюється для обох навіть не на квест виживання, а на таку собі останню чайну церемонію чи чайну медитацію, фінальну подорож і у дитинство, й у юнацькі несправджені надії, поховані в обстріляних будинках мрії (що певно «застрелилися» ще до війни), про які ніхто з них не говорить уголос і навіть самому собі не говорить (і для когось ті мрії зовсім банальні, можливо про сусідку, що лишила у старій кривій шафі радянського виробництва чорно-білі відверті фото себе молодої «з іншого життя»…), лише відчуває, як навколо за руку із повною тишею, коли навіть собаки більше не гавкають, блукає край сірої зони і сірого існування.

Анастасія Лях

Сірі бджоли

2024 рік, Україна

Продюсер: Іванна Дядюра

Режисер: Дмитро Мойсеєв

Сценарій: Дмитро Мойсеєв, Андрій Курков

У ролях: Віктор Жданов, Володимир Ямненко, Юрій Полєк

Оператор: Вадим Ільков

Композитор: Андрій Пономарьов

Тривалість: 102 хвилини/ 01:42

Зачекайте, будь ласка...

Коментарі