Цей романтично-драматичний вестерн від актора Вігго Мортенсена, котрий удруге спробував себе як режисер і сценарист, має й інший переклад: «Мертві не завдають болю». Причому обидва переклади цілком правильні, оскільки hurt з англійської це і «біль», і «відчувати біль», і «завдавати болю». І в принципі мертвим обидві ці дії дійсно недоступні рівно настільки ж, наскільки живим обидві дії до снаги. Проте якщо згадати сцену, в якій малий син, тримаючи в руках мертвого птаха, питає батька (насправді не зовсім син і не зовсім батька, але то інша історія), чи пташці не боляче, і батько відповідає: «Мертвим не болить», то очевидно, що Мортенсен мав на увазі одне значення… В український прокат картина вийде 26 вересня і називатиметься «До кінця світу». Адже там, де кінчається Америка, там кінчається світ.
Стрічка розпочинається з кінця. Героїня Вікі Кріпс (кохана жінка героя Вігго Мортенсена) помирає (від чого саме, розкриється лише у фіналі). Корумпований мер містечка на Дикому Заході (Денні Г’юстон) приходить до головного героя додому (до одинокої хатини посеред сухої пустельної ділянки, на якій померла за життя зуміла дивом дивним виростити з тих неродючих ґрунтів тендітні вередливі троянди), коли той разом із малим сином ховає дружину та кладе поверх власноруч викопаної могили букет білих руж, і доповідає, що убивцю, що застрелив кількох людей, типу засвідчили очевидці та упіймали, і на нього чекає зашморг. Доповідає, бо герой Мортенсена – шериф. Останній не вірить, що упіймали не підставного, а дійсно винного. І справді, вішають місцевого дурника, тоді як убивцею є свавільний молодик-син тутешнього товстосума, що скуповує та контролює усе містечко.
Далі флешбеками розгортається власне сама історія, історія ніжного кохання на суворому Дикому Заході двох зрілих іммігрантів, що прибули зі старої Європи у Новий світ шукати, як і всі інші, свободи і щастя (тільки деякі підмінили свободу анархією, а щастя – наживою): немолодого данця і неюної француженки, котрі стали американцями і зійшлися у спільній «американській мрії»… Власне, вестерна як такого, у традиційному розумінні тут майже немає, окрім хіба що сцен в салуні та кульмінаційної перестрілки протагоніста з антагоністом. Тут розгортається сумна лав-сторі на тлі фронтирних пейзажів і криваво-пилюжної фронтирної романтики, трагічний фінал якої лише частково відомий заздалегідь.
Причому драма цього пізнього кохання на ранній (першій, новій, ранковій, незайманій, незвіданій) землі розгортається задовго до незворотної трагічної кінцевої точки. Ще тоді, коли новоспечене подружжя (чи радше партнери), що ніби щойно зійшлося і тільки-но налагодило приємний спільний побут у прекрасному, але не дуже затишному химерному світі, змушене розлучитися на чимало років, бо герой вважає своїм обов’язком доєднатися до північної армії і воювати проти рабовласницького півдня. І драма від Вігго Мортенсена зовсім не в тому, що відсторонене (ізольоване) ніжне та щасливе кохання апріорі не дуже можливе в лютому жерстяному хаосі Дикого Заходу, а в тому, що інколи коханню (особливо пізньому) дається надто мало, мізерно мало часу, і ці двоє, данець-американець і француженка-американка, спершу не встигають насититись одне одним, бо він майже одразу їде, і вони все ще лишаються хоч і закоханими, та дещо чужими, а потім (коли він повертається після набагато довшої відсутності, ніж планував) вони уже є дещо чужими, бо перечекали момент і пережили те, що сталося, поки його надто довго не було вдома…, хоча все ще закохані.
Смотрите легально на MEGOGO
Неможливо в контексті фінального повороту картини Мортенсена не згадати аналогічний (але більш шокуючий) твіст вестерн-міні-серіалу «Англійка» з Емілі Блант (і до речі, правильно буде сказати, що більш головну роль все ж виконує залишена наодинці із Диким Заходом Вікі Кріпс, а герой Мортенсена радше обрамлює сюжет). Цей поворот, як і у згаданому серіалі, є нібито типовою гниллю (однією із багатьох) епохи й місцевості, та нетипово в обох випадках зупиняє лав-сторі, котра так і не розгорнулася в повну силу. І treponema pallidum – то наче сама квінтесенція легендарної ери Фронтиру: таке ж гниття через закоханість у красиву примарну мрію.
Можна, звісно, покритикувати Вігго Мортенсена за деяку злегка незграбну поетичність (особливо у флешбеках героїні про дитинство, де вона маленькою дівчинкою зустрічає у лісі лицаря в обладунках, і під шоломом ховається обличчя Мортенсена). Але неможливо не похвалити за зрілий витриманий смуток і знову ж таки зріле небажання (на відміну від, приміром, «Горизонту» Кевіна Костнера) робити вестерн типовим і панорамним. Адже Мортенсен розповідає інтимну, а не американську трагедію. І навіть можна сказати, що його помста сильного (чи нехай навіть справжнього, якщо хочете) чоловіка за кохану дружину асонує з культовою «Менді» з Ніколасом Кейджем, тільки тут ясно ще геть інші темп, антураж, стилістика, кольори, час…, але той самий простір дикої Америки і дикої… казки, де принц за принцесу б’ється із виродком і перемагає…, за сплячу (мертву) принцесу.
Анастасія Лях
Мертвим не болить (До кінця світу, The Dead Don’t Hurt)
2023 рік, Канада/ Мексика/ Данія
Продюсери: Вігго Мортенсен, Джеремі Томас, Реджина Солорзано
Режисер: Вігго Мортенсен
Сценарій: Вігго Мортенсен
У ролях: Вігго Мортенсен, Вікі Кріпс, Соллі Маклеод, Денні Г’юстон, Гаррет Діллахант, Колін Морган, Вільям Ерл Браун
Оператор: Марсель Зискінд
Композитор: Вігго Мортенсен
Тривалість: 129 хвилин/ 02:09