Кліпни двічі (Blink Twice)

Абсолютно точно замість того, аби дивитися мелодраму про домашнє насилля «Все закінчиться на нас» («Покинь, якщо кохаєш»), яку Блейк Лайвлі зіпсувала недоречно легковажною романтизацією жорсткої та важкої теми і рекламою свого шампуню на додачу, краще подивитися яскравий режисерський дебют Зої Кравіц – сатиричний чорнокомедійний психологічний трилер «Кліпни двічі» за її оригінальним авторським сценарієм, де про домашнє насилля говориться метафорично, радикально, шокуюче, свіжо, з позиції безумовно сильної та рішучої (не легковажної, а вдумливої та емпатичної) жінки, ще й із дуже зухвалим та ясно що дуже феміністичним почуттям гумору.

За сюжетом звичайна офіціантка Фріда (багатообіцяюча акторка Наомі Акі, котра спершу вразила щирим, щемливим образом Вітні Г’юстон у байопіку «Я хочу танцювати з кимось», а тепер видала блискучий, сповнений шарму й жаху одночасно перформанс тут) одержима життям світського багатія та гульвіси Слейтера Кінга (партнер Зої Кравіц по життю Ченнінг Татум), котрий нібито залишив у минулому наркотичні оргії і божевільні вакханалії, одумався, просвітився, перестав їсти м’ясо, купив безлюдний острів і влаштував там ретрит для свого близького оточення. Обслуговуючи вечірку Кінга, Фріда разом із подругою наважується перевдягтися у вечірні сукні і затесатися серед гостей (дві жінки вдягнені в однакові плаття синього і червоного кольорів – алюзія на «матричний» вибір між синьою і червоною пігулками, що означають вибір між ілюзією та дійсністю).

Незграбний випадок дозволяє героїні познайомитися з кумиром ближче. Здається, між ними навіть спалахує іскра. І зрештою сам Слейтер Кінг запрошує обох дівчат, які могли лише мріяти про елітарне життя, на той самий острів, де на них чекає абсолютно безкоштовний розкішний відпочинок з басейном, коктейлями, екзотичними делікатесами, подарованими сукнями і купальниками, тотальним люксовим релаксом… В особистих бесідах Фріда дізнається, що Слейтер не завжди був улюбленцем долі і мав непросте дитинство, про травми якого забув, тобто травми якого захисний механізм його пам’яті заблокував, і тепер багатій-красень за вказівками психотерапевта намагається відтворити в голові той стертий період життя. «Не знаю, док каже, що треба згадати. Хоча як на мене, краще забуття…», – зізнається Кінг. Поступово, вдихаючи аромати острова, споживаючи їжу та напої, користуючись люб’язно подарованими в якості компліменту від готелю парфумами, споживаючи після вишуканої вечері при свічках трохи халявного екстазі, а на ранок прокидаючись з туманом у мізках і раптовими синцями…, Фріда починає підозрювати, що щось із цим надто солодким місцем не так…

Смотрите легально на MEGOGO

Спершу здається, що «Кліпни двічі» чітко асонує з іншим сатиричним чорнокомедійним трилером «Меню», що вийшов минулого року і розповідав про вельми схожий безлюдний острів, куди прибувають елітні гості, аби відвідати унікальний ресторан високої кухні, шеф-кухар якого готує винятково мистецькі, божественні страви і сповідує не просто споживання їжі, а витончену гастрономічно-естетичну ідеологію; і так само у певний момент сеанс насолоди перетворювався на сеанс суцільного кошмару. Здається, що «Кліпни двічі», як і «Меню», є тією безапеляційно критичною та феєричною сатирою, котра висміює та засуджує дармоїдство і гедонізм.

І лише згодом, зовсім не одразу починає вимальовуватися феміністичний антиаб’юзивний меседж… Варто згадати, що Зої Кравіц раніше виконала нібито другорядну, а насправді ледь не ключову роль у феміноцентричному серіалі «Велика маленька брехня», що у легкому детективному настрої надавав портрети і ракурси дуже різних жінок, крізь буденні балачки котрих викривав ретельну прихованість і замаскованість домашнього насилля. Тож недивно, що у режисерському дебюті акторка повернулася до проблеми, про яку тепер ніби ніхто не мовчить і усі говорять, але вирішити яку все ще так само неможливо, бо світ все ще є чоловічим, у якому жінки попри суттєві успіхи в досягненні хоч якогось контролю все ще є гостями на острові (так, звісно, існує альтернативний аб’юз з боку жінок на адресу чоловіків, але то одиничні випадки проти мільйонних).

Можливо, саме як трилер «Кліпни двічі» має невелику проблему: його саспенс та його напруга дещо… розмазані по тарілці (як претензійний гурманський смаколик, який виявився із химерним, суперечливим смаком і розмазався виделкою по величезному блюді, або як пасивний відпочинок на пляжному курорті) замість того, аби сконцентруватися і набути щільності. Проте новітнє (насичене свіжою кров’ю і буквально, і фігурально) обрамлення старих сентенцій робить дебют Зої Кравіц щонайбільше віртуозним, щонайменше безкомпромісно цікавим. А її тваринницькі алегорії (курки у клітці, бо саме «курками» чоловіки люблять називати жінок, яких вважають позбавленими клепки; незрозумілий «червоний заєць», який стає зрозумілим лише у фіналі; отруйні змії на острові і «звіронігті», тобто звіриний принт, який головна героїня полюбляє використовувати у манікюрі) настільки ефектні, що складають інтригуючий ребус самі по собі і, можливо, натякають на безглуздість фразеологізму «тваринна жорстокість» чи «тваринна агресія», оскільки серед тварин на відміну від нас не існує ані садистів, ані агресорів, ані насильників.

Здається, авторка-режисерка хоча й не звинувачує, проте певним чином дорікає і жінкам. Тобто окремій категорії жінок, які відмовляються вірити, що дармовий сир буває лише у мишоловці, і котрих не насторожує промазана медом халява. Цілком можливо, що це є справедливий докір і на адресу тих жінок, які добровільно йшли до готельного номеру Гарві Вайнштейна, пригощалися і сподівалися, що не доведеться нічим платити. І до речі, можливо, ім’я героїні Фріда – це посилання на роль Сальми Хаєк у біографічній стрічці про художницю-феміністку Фріду Кало, на зйомках якої в актриси якраз і стався огидний інцидент із продюсером Вайнштейном.

«Подайте якийсь знак, кліпніть двічі, якщо ви боїтесь свого чоловіка чи вам щось загрожує»… – мабуть, приблизно так говорить до жінки поліцейський, котрий прибуває за викликом про домашнє насилля, але натомість чує від дружини (дівчини, коханки), що все в порядку, мовляв, «пробачте за хибний виклик». Острів, з якого ніяк не втекти, – це той самий дім чи та сама квартира, за дверима якої відбувається регулярне насильство, котрому немає кінця та краю. Реальні жінки не забувають, як героїні фільму, проте старанно прикидаються, що забувають, і прокидаються щоранку з отруйною самооманою, що нічого «такого» не сталося (цікаво, що метафоризуючи забуття, Кравіц запросила на ролі другого плану очевидно забутих зірок: Крістіана Слейтера, Кайла МакЛаклена, Джину Девіс, Гейлі Джоела Осмента, котрий був хлопчиком у «Шостому відчутті» і «Штучному розумі»).

Роблять вигляд, що забувають, і тому все повторюється знову і знову, і здається, немає виходу з того затьмарення, з того туману, з того замкненого кола. «Отямся! Отямся! Отямся!» – стукає себе по голові офіціантка Фріда, аби повернутися до реальності. Питання лише у тому, до якої саме реальності вона готова вернутися: до тієї, де більше немає безкоштовного розкішного відпочинку поряд із красенем-багатієм і де не існує казок про Попелюшку; чи до тієї, де болючі синці мовчки заїдаються райським меню.

Анастасія Лях