Цей маленький британський фільм-катастрофа без комп’ютерних спецефектів, із тотальним залученням живої природи є ніби безрадісною і доволі страшною, але водночас красивою і поетичною історією виживання молодої матері з новонародженою дитиною на руках в умовах катастрофічної повені, що занурила Лондон під воду і лишила людей без домівок та їжі, та історією її… буквального і фігурального повернення додому, до самої себе, до внутрішньої гармонії, миру та відчуття надії навіть в обставинах, коли ніби все втрачено.
Власне, сама назва фільму (яка повторює назву покладеного в основу роману-дебюту англійської письменниці Меган Гантер) говорить про світло нового початку, тож глядач, занурюючись у начебто темні й трагічні події (не стільки апокаліптичні у традиційному кіношному сенсі, скільки природно чи нехай буде біблійно випробувальні), все рівно відчуває тихий теплий вогник хепі-енду… Книга була опублікована у 2017 році, проте вихід екранізації випадково збігся з підривом Каховської дамби, коли тисячі українців так само лишилися без домівок та їжі, коли так само міста і села опинилися під водою, так само загинули тисячі тварин і так само стався соціально-екологічний колапс.
На початку нам показують пару, що очікує первістка. Живіт у жінки вже дуже великий, та ще не час, як вона каже. Тим часом Лондон заливають безпрецедентно тривалі, здається нескінченні дощі (британська столиця перетворюється на вигаданий Макондо з роману Маркеса «Сто років самотності»). Зрештою у ту саму мить, коли нетерплячий хлопчик у череві матері починає передчасно проситись назовні, вулицю, де знаходиться квартира героїв, накриває вода… Породілля приходить до тями в лікарні. «Як назвемо його? Може, Ной? Або Боб?..» – жартує чоловік, роблячи відсилки до біблійного Ноя та Губки Боба з культового мультсеріалу про водний світ. Родина в порядку й щаслива, та повертатися їм нікуди, їхній дім під водою… Так починається мандрівка крізь систему, зруйновану великою продовольчою кризою, крізь різних (хороших і поганих) людей, крізь болісну розлуку і тяжку ношу материнства, крізь втрату орієнтирів і намагання їх повернути, крізь потоки води… додому.
На другому чи навіть епізодичному плані тут з’являються такі зірки, як Марк Стронг, Кетрін Вотерстон, Бенедикт Камбербетч. Але весь драматичний вантаж зосереджений на сольному виступі Джоді Комер, яка грає матір не як борця з катаклізмами і руйнацією старих порядків, не як рольову модель, а як найприродніший стан природи, природи-матері навіть тоді, коли вона намагається знищити чи покарати своїх дітей. Природність – основна, ні, єдина мова цієї картини. І саме тому нам відкрито (бо що природно – то не огидно) показують оголене вагітне тіло, народжуючу вагіну, проблематичне сечовипускання після пологів, змучені потріскані груди…
Смотрите легально на MEGOGO
Комер майже завжди тверда і спокійна (ми розуміємо, як її героїня, що у флешбеках показана далекою від природи містянкою, котра любить мегаполісний шум і їжу, приготовану чужими руками, кардинально змінилася і стала частиною природи, спершу на умовах природи, а потім на своїх власних), і лише раз її страх і збентеження переходять у відверту істерику, коли вона риторично кидається на сітчасту металеву огорожу, нагадуючи Сару Коннор у її сновидінні-кошмарі (обидві матері бояться судного дня, коли вода чи вогонь не пощадять навіть дітей).
Вода (буквальна і метафорична) у режисерки Махалії Бело геть всюди. Фільм починається сценою, в якій головна героїня набирає ванну, поки в її животі у воді плаває майбутня нова людина. Коли стається поштовх (десь уже прибуває велика вода, змиваючи старий регламент і лишаючи за собою чистий чи майже чистий аркуш), вона бачить своє перевернуте відображення у скляному журнальному столику, і та скляна поверхня наче водна гладінь. Вода, що тече з крану, здатна заспокоїти крик дитини, наче шум водоспаду. І зрештою катарсис персонажки відбувається в океані, на прохолодному і витвережуючому британському узбережжі, де вода, що гостро, не м’яко, але не смертоносно огортає все тіло, дає сили і розуміння, що робити надалі.
Вода – так чи інакше завжди життя (якщо це не планета нескінченних цунамі з наукової фантастики «Інтерстеллар»). Матір у виконанні Комер також нагадує матір у виконанні Буллок з космічного survival-монотрилера «Гравітація». Обидві перероджуються й обидві крізь випробування і страх смерті (власної смерті, смерті своєї дитини, що вже сталася або може статися; смерті планети і людства як таких, що не заслужили на Ноїв ковчег чи таких, що рано чи пізно будуть поглинуті всесвітом) повертаються назад додому. До того дому, що є цілою Землею чи маленькою квартиркою; до свого внутрішнього дому, де спокійно і є сподівання на завтрашній день.
Анастасія Лях
Кінець, з якого ми починаємо (The End We Start From)
2023 рік, Велика Британія
Продюсери: Лія Кларк, Ліза Маршалл, Адам Екленд, Емі Джексон, Софі Гантер
Режисер: Махалія Бело
Сценарій: Аліса Берч, Меган Гантер
У ролях: Джоді Комер, Кетрін Вотерстон, Марк Стронг, Бенедикт Камбербетч, Джоел Фрай, Джина Маккі, Ніна Сосанья
Оператор: Сьюзі Лавелль
Композитор: Анна Мередіт
Тривалість: 106 хвилин/ 01:46