Медовий місяць

Показаний на Венеційському кінофестивалі 2024 повнометражний дебют української режисерки Жанни Озірної – це абсолютно камерна і абсолютно чесна історія, розіграна двома акторами у чотирьох стінах, про молоду пару у квартирі під Києвом, що опиняються замкнуті у психологічному полоні своєї оселі, своїх думок та емоцій у перші дні повномасштабного російського вторгнення. Так, нарешті це драма зовсім не про героїзм, а про страх, скутість, буквальну і фігуральну застряглість, розгубленість… Про суто внутрішній стан, а не зовнішні обставини (і саме тому вся дія відбувається всередині маленького помешкання і виходить назовні лише на кілька останніх хвилин у фіналі). Про те, що відбулося майже з кожним українцем, але про що ніхто не говорив, бо оспівувати страх – це типу низько.

Фільм починається з того, як герой і героїня (Роман Луцький і дебютантка Іра Нірша) приміряються, де і як у спальні стоятиме ліжко, і якої довжини воно має бути, аби вмістилося в кут (герой високий, а квартира невелика, тож вираховується кожний сантиметр). Вони молоді, закохані і щасливі. Мають нарешті власне житло і новий початок. Будинок – новобудова, тож пів дому ще пустує, а квартира ще потребує ремонту й облаштування (той кадр у першій сцені, де герой лягає прямо і примірюється щодо ліжка, випадково чи ні викликає асоціацію з вимірюванням розмірів труни, і хоча жодної труни, жодної могили, жодного трупа це кіно глядачам не показує, та всі розуміють, що за кадром лишаються тіла, тіла, тіла).

Увечері напередодні того страшного ранку, коли у Києві та під Києвом пролунають вибухи, до пари навідуються друзі поздоровити з новосіллям. Компанія суцільно інтелігентна, гуманітарії та представники культури, обговорюють літературу й театр, жартують про Леніна і комунізм, про невігластво путіна, котрий заявив, що створив Україну… Самі герої – психотерапевт і мисткиня, причому остання готується до виставки своїх робіт у Берліні (не до війни, не до евакуації, не до тікання за кордон). Проблеми і дилеми здаються не більшими, ніж вибір відтінку білої краски для фарбування стіни: слонова кістка, кремовий, перловий, перший підсніжник, старе мереживо, крило лебедя, морська піна, вершкове морозиво… Оманливо здається, що так багато, нескінченно багато відливів і півтонів…, а вже за кілька годин все стане безкомпромісно чорно-біле.

Коли серед ночі доведеться вскочити голими і побігти дивитися до вікна, що відбувається; коли залунають сирени і посипляться перші новини про танки на під’їзді до столиці…, герой і героїня відповідять на два телефонні дзвінки (вайбер-дзвінки, не суть). Вона – на дзвінок австрійської чи німецької галеристки, котра запропонує переказати гроші на дорогу, а у відповідь на прохання «краще перекажи на ЗСУ» скаже, що не «хоче підтримувати ескалацію конфлікту». Він відповість (максимально ясно і коротко: «пішов на х*й») на дзвінок батька з Ростова, котрий скаже: «Ты, сынок, где-нибудь пересиди, ща наши придут, наведут у вас порядок, почистят ваш бардак, и будет зашибись». Спакують речі у коробки й озвучать думку поїхати. Звісно, у багажник все не влізе, місця в машині вистачить тільки на найсуттєвіше. «Олег, сусід, просив як будем їхати, то взяти його з собою», – каже він. «Я хочу взяти свої роботи для виставки, це для мене важливо», – відповідає вона, хоча вже за кілька днів, коли ніхто нікуди не поїде, бо під вікнами влаштують довгий привал Z-солдати на Z-техніці, і коли сусід Олег стане фігурантом виключно минулого часу («був Олег і нема»), її робота покажеться їй геть неістотною, незначущою, мізерною, непотрібною…

Смотрите легально на MEGOGO

З назвою «Медовий місяць» є одразу кілька американських горорів. У тих фільмах медовий місяць для молодят обертається кошмаром замість післявесільних солодощів. Власне, «Медовий місяць» Жанни Озірної теж цілком можна назвати горором, зокрема психологічним горором, адже horror перекладається як «жах» і «терор», а її персонажі впродовж всього екранного часу переживають виключно саме жах і терор, навіть тоді, коли, закутавшись на підлозі в зимові куртки, займаються сексом (причому після того, як чують за стінкою в сусідній квартирі стогони жінки, ґвалтованої рашистами… так, фільм психологічно чи навіть психоаналітично складний і не намагається спростити людську природу таким чином, аби вчинки й характери акурат умістилися в зрозумілі лекала на кшталт того, як сантиметр до сантиметра диван чи ліжко можна втулити в кут спальні).

Сама сюжетна структура картини – протагоністи, що ховаються у будинку від незримого зла-антагоніста, яке вперто й агресивно намагається проникнути в дім, – ідеально вписується в горор-лекало. І дім, до речі, – це не лише конкретні чотири стіни. Це очевидна синекдоха (як у складній психологічній трагікомедії Чарлі Кауфмана «Нью-Йорк, Нью-Йорк», що в оригіналі так і називається «Синекдоха, Нью-Йорк»), де ще необлаштована, але нова і своя квартира – це ще необлаштована, але нова і своя Україна. Але водночас і геть навпаки, як і властиво синекдосі, яка замінює більше меншим і менше більшим: чотири стіни – це футляр (той самий чеховський футляр), з якого людині вкрай важко вилізти.

Все, що поза квартирою головних героїв, поза умовною «зоною комфорту» (вірніше «комфорту»), лишається поза кадром, поза екранним периметром (як у «Зоні інтересу» Джонатана Ґлейзера). І російські солдати, і ракети та гради, і голос Олега за дверима, і голос ґвалтованої жінки за стіною…, і загалом зовнішній світ. Хіба що сусідська кішка, котру ми спершу лише чуємо, потім з’являється безпосередньо в об’єктиві, тоді, коли внутрішньому і зовнішньому світам зрештою таки доводиться зіткнутися, як доводиться зіткнутися бульбашці з реальністю.

Невипадково на одному доволі химерному кадрі герої саджають собі на обличчя равликів. Ті равлики так само повільні й відірвані від хаосу реалій, як і психотерапевт і мисткиня. Повзуть собі під дощем і сонцем максимально неспішно, буцім час навкруги розплавився і зупинився, й абсолютно не розуміють, звідки, для чого, куди… Власне, всі ми так повземо. Чи повзли до війни. Війна ясно що геть усе змінила. Та після, коли скінчиться хаос і повернеться умовний порядок, більшість продовжить повзти.

Анастасія Лях