Редакція

Не треба кричати «Зрада!». Бо це ніяка не зрада. Це навіть не критика. Радше пропущений крізь трагікомічний (трагісатиричний) абсурдизм винятково щирий погляд на голу правду і так само винятково чесне філософсько-безнадійне зітхання замість лицемірно-дидактичного висновку. Інтелігентно-помірковано-ексцентричний український режисер Роман Бондарчук, за яким закріпилося (чи має закріпитися) амплуа молодого химерного мудреця і співця степового українського півдня, слідом за «Вулканом» з інтервалом у відносно довгі шість років випустив дуже схожу, але гострішу (адже обставини дещо змінилися, і замість АТО розпочалася повномасштабна війна, і рідна для режисера Херсонська область потрапила в окупацію) стрічку «Редакція» про наше сьогодення, яке насправді є одночасно і днем учорашнім, і днем завтрашнім, навіть коли скінчиться війна.

Картина була представлена на Берлінському кінофестивалі 2024, а у другій половині жовтня її національна прем’єра відбудеться в рамках 8-го Київського тижня критики.

За сюжетом молодик Юра працює у краєзнавчому музеї і разом зі старшим колегою-фотографом відправляється на пошуки у херсонському лісі бабака (власне, фільм розпочинається з кадру, на якому бабак самотньо стоїть посеред галявини, й у фіналі він стоятиме так само, символізуючи не лише свою наполегливу невмирущість, а і циклічність цього сюжету та історії загалом, іронічно алюзуючи до культової американської комедії «День бабака»). Адже бабак степовий майже зник зі світової фауни і занесений до Червоної книги, тож якщо надати доказ присутності цього гризуна у херсонському лісі, то ліс потрапить під зелену охорону європейського законодавства. Та полюючи на сурка, музейні працівники випадково фотографують зумисний підпал лісу і фіксують на камеру і телефон обличчя злодіїв-паліїв.

Юра вважає своїм обов’язком доповісти про страшний злочин, адже ліс горить ледь не щодня, гинуть дикі тварини, нищиться екосистема, і коли ліси вигорять вщент і лишиться сама пустка, це призведе до катаклізмів, спричинить потужні вітри аж до смертоносних торнадо (до того ж безслідно зникає колега-фотограф, і герой переживає, що товариша могли вбити за ті фотодокази). Та стара директорка музею, в котрої пенсія ближче ніж на носі, каже «не треба ніякої поліції» і взагалі нічого не хоче слухати, зрештою звільняє Юру на підставі типу скорочення штату, а сама їде на поклон до Києва просити гроші на музейні потреби. Маючи в телефоні світлини, молодик іде до старої комунальної газети «Степова правда», головний редактор якої, що сидить тут ще з радянських часів, не може видати матеріал, бо відбивається у буквальному сенсі від рейдерів, що намагаються захопити будівлю.

Смотрите легально на MEGOGO

Тоді Юра вирушає до редакції модної газети (типу газети вже нової формації, котра живе за рахунок сенсацій і рекламодавців) «Пектораль», де шеф-редактор приймає його статтю про підпалювачів, але кладе у стіл. Звільнений з музею, хлопець лишається працювати у «Пекторалі», спостерігаючи, як тут штампують вигадані гарячі новини на потребу загалу з кривавими й еротичними подробицями, працюють за темниками і строчать замовні комплементарні тексти про мера і мерову команду перед черговими місцевими виборами на кшталт репортажу про прокладання фіктивного газопроводу на благо населення. Вдома ж йому доводиться з не меншими розчаруванням і сумом спостерігати, як його давно розлучена матір (Римма Зюбіна), глибоко нещасна через самотність і фінансове неблагополуччя 50-річна жінка, фліртує з періодично захожим у гості залицяльником-заступником мера і зомбується телероликами, що обіцяють кожній домогосподарці миттєве збагачення на криптовалюті…

Дія «Редакції» відбувається за півроку до повномасштабного вторгнення. А епілог показує той самий ліс через півроку після гіпотетичного завершення війни. Україна у фокусі Романа Бондарчука виглядає як Україна часів Януковича, хоча це Україна часів Зеленського, і схожість ясно що невипадкова. Театр реального абсурду, в який занурюється автор щодалі то глибше, з кожною новою сценою стає ще абсурднішим, гіперболізованішим і парадоксально правдивішим. І хоча сатира доходить до нібито карикатури (модний закордонний коуч з блакитними очима та в білому костюмі, красива англомовна версія Мавроді, вчить, як зі статусу «живу на одній картоплі» перейти у статус «маю на руці годинник за десять тисяч доларів»; у будинку помічника мера сидить «украдений» з музею бронзовий лев і юна утриманка на буквальному ланцюгу; мер, що насправді перебуває у комі, за допомогою діпфейкового відеоролика бадьоро витанцьовує перед електоратом; ритуальна контора під назвою «Сутінки» не на життя, а на смерть конкурує з ритуальною конторою під назвою «Смуток»…), щобезглуздішою виступає псевдореальність, то реалістичнішою вона є насправді.

Після абсурдистського апогея у кульмінації, де трагікомічний цирк доходить до перемоги на виборах коматозного мера та язичницького обряду про воскресіння, здається, що нічого ще більш абсурдного бути не може. Та під завісу з’являються актори, що грають Зеленського, Олафа Шольца, Емманюеля Макрона, Боріса Джонсона… (на момент зйомок сцени останній певно ще був британським прем’єр-міністром). І так само, як циклічно хтось раз у раз пише на стіні ПТН ПНХ, а хтось то змиває, а хтось знову пише…, так само циклічно висаджувати дерева задля відновлення лісу приходять ті самі, що «вчора» той ліс спалили. І всі ми знову і знову переживаємо «день бабака».

Як каже про еліту героїня Зюбіної: «Люди його рівня не хороші і не погані. Вони інакші». Може в тому якраз і найбільша проблема, що світовий політичний істеблішмент і не хороший, і не поганий… До речі, винесена в назву стрічки «редакція» означає не лише буквальну редакцію, тобто колектив газети і газетний офіс. Це ще і про редагування, причому не тільки редагування (цензурування чи навпаки, зворотне вивільнення з-під обмежень) тексту, а і редагування нашого сьогоденного, хоча радше завтрашнього мислення і наших завтрашніх дій. Редакція «Пекторалі» – той перманентний стан, у якому загалом перебуває весь світ. Редакція – це об’єктивні реалії лицемірства як дихання, проти яких безсилі романтики. Та водночас суб’єктивне редагування системи, що стається з кожною малою та великою революцією, з кожним «Майданом»… дає хоча би дрібку надії.

«Нічого не відбувається. Моя правда тоне у мільйоні неправд. Я не відбуваюся», – каже журналістка-феміністка-волонтерка, з якої редакція глузує через фемінітиви і в котрої під підлогою в ящиках сховані гвинтівки в очікуванні наступної революції. «Щось таки відбувається, тільки не так швидко, як нам би того хотілося», – відповідає Юра. Проте у фіналі ні героя, ні героїні немає, тільки представники «редакції» і відредагований ними бідний народ на кшталт Юриної мами.

І ясно що невипадково і напочатку, і наприкінці режисер алюзує до американської філософської повісті-притчі Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», алегорично виставляючи чайкою Джонатаном мрійника Юру, що нонконформістськи шукає свого бабака, своє місце і свій обтяжливий вищим за примітивну потребу в їжі сенсом політ. І безумовно герой цього фільму наївний так само, як наївна культова алегорична казка про особливу чайку. Та попри цинічний епілог, який розтоптує рожеві окуляри і скалки віри, ідея про потенціал окремої людини, окремої нації, окремої країни чи навіть (дуже ідеалістськи) всього людства все рівно лишається жевріти на згарищі.

Анастасія Лях