Netflix і вельми продуктивний шоуранер Раян Мерфі випустили другий сезон кримінально-біографічної антології «Монстр», присвяченої найгучнішим американським убивцям. Перший, нагадаємо, розповідав про серійного маніяка Джеффрі Дамера, котрий був гомосексуальним некрофілом і канібалом. Другий розповідає про братів Лайла та Еріка Менендесів, які якось увечері зайшли до вітальні, де їхні батьки чи то спали, чи то їли морозиво і дивилися телевізор на білому диванному гарнітурі, і з двох дробовиків розстріляли маму і тата впритул, перетворивши їхні тіла і голови на друшляк у фешенебельному лос-анджелеському районі Беверлі-Гіллз.
Дев’ятисерійна «Історія братів Менендесів» умовно складається із щонайменше п’яти-шести структурно-тематичних і п’яти-шести різнотональних сегментів. Це насамперед безпосередньо саме вбивство, представлене в кількох варіаціях; це химерна поведінка братів після вбивства, коли вони дорвалися до батьківських грошей і купували дорогезні автівки, годинники, дизайнерський одяг…; це арешт і попереднє ув’язнення; це раптова відвертість про «істинний мотив» жахного парициду; це флешбек з гіпотетичної точки зору батьків включно з хрестоматійною історією шлюбу й батьківства; і це суд з усіма перевагами і недоліками американської судової системи і судової системи загалом.
Так, серіал став черговим супергітом на Netflix. І так, можна навіть сказати, що він став резонансним, скандальним і ледь не сенсаційним. Хоча про братів Менендесів, заарештованих у далекому 1989 році, раніше вийшли документалки, а відносно нещодавно, 2017-го, канал NBC у рамках своєї довгограючої процедурної поліцейсько-юридичної франшизи «Закон і порядок» показав антологію-спін-оф під назвою «Закон і порядок: Справжні злочини», перший сезон якої якраз був присвячений гучному суду над братами Менендесами (там, до речі, зіграло чимало відомих акторів, зокрема адвокатесу зобразила зірка «Клана Сопрано» Іді Фалько; а найсмішніше, що психотерапевта братів на NBC зіграв актор знаного юридичного серіалу «Гарна дружина» Джош Чарльз, що був любовним інтересом головної героїні, а на Netflix образ психотерапевта втілив актор того самого юридичного серіалу «Гарна дружина» Даллас Робертс, що був братом головної героїні).
Звісно, реальна родина Менендес (тітки, дядьки, кузени та інші родичі братів) відреагувала на гіт Netflix. Причому відреагувала настільки негативно, що назвала «монстром» самого Раяна Мерфі, на що останній не менш різко відповів, що його шоу «це найкраще, що сталося із сімейством Менендесів за останні тридцять років». Також свою реакцію оприлюднив молодший з братів Ерік Менендес, котрого обурили «брехливі факти» й особливо образило те, яким «карикатурним психопатом» автори зобразили Лайла… Не кажучи вже про спекулятивну «брехню про інцест» між братами, котрого, за словами Лайла та Еріка, ніколи не було (хоча ймовірність така дійсно звучала і на суді, і в тодішній пресі).
Смотрите легально на MEGOGO
Не можна не погодитися, що за останні роки Раян Мерфі перетворився на найбільш експлуатаційного продюсера на американському ТБ. І перший сезон «Монстра» про Джеффрі Дамера був відверто експлуатаційним зокрема (не дивлячись на чудову акторську роботу Евана Пітерса), нарочито використовував шокуючі деталі і маніпулював глядацькою можливістю відчути неможливе співчуття до антигероя, що розчленовував і куштував своїх жертв. Але у випадку з «Історією братів Менендесів» несподівано хочеться встати на бік усюдисущого шоуранера. Ну хоча б через те, що цей сезон антології не диктує, не роздає жодних діагнозів і тим паче не виносить своїх власних вироків, відповідно не примушує публіку до емпатії на чиюсь конкретну адресу. Навпаки, він кидає дилему на розсуд глядача, тож ми, глядачі, виключно інстинктивно (адже достовірних фактів ні за, ні проти немає) обираємо самі, кого тут вважати монстрами (чи більшими монстрами): дітей або батьків.
І через те хочеться встати на захист Мерфі, як управно тут змінюються настроєві забарвлення окремих сюжетних сегментів, як не по-дитячому, екстремально качаються емоційні гойдалки, спершу показуючи братів кінченими соціопатами, нібито не лишаючи сумнівів; потім абсолютно меркантильними гівнюками, відірваними від реальності капризними мажорами і просто тупуватими клоунами (у тюремних сценах, де Лайл замовляє за ґрати автозасмагу, клей для перуки і мус для волосся, геть не турбуючись реаліями свого та братового сьогоднішнього і завтрашнього становища, а потім складає дитячо-дуркуватий план втечі з фантазіями на тему пластичних операцій, переховування у горах і затишних вечорів біля каміна у таємній хижі-лігві посеред засніженого безлюддя); потім начебто чесними, щирими, жалісними, глибоко травмованими хлопчиками…, тобто без «начебто», адже вони саме такими і виглядають у певний момент чи певні моменти; потім знову лицемірними відморозками, потім знову назад жертвами і так далі, так далі… І кожній характеристиці, як не парадоксально, однаково віриш, наче кожна з них правда в одному з паралельних світів.
Гротеск і карикатурність на диво зовсім не перекреслюють трагізм і справжність цієї історії. Лише додають відтінків. Ніколас Александер Чавес (Лайл) і Купер Кох (Ерік) випадково чи навмисно (радше навмисно) поєднують відверто погану акторську гру з дуже хорошою, майже видатною, тобто виглядають і фальшивими, і щирими одночасно. І в цьому, власне, вся суть цієї чи то великої вистави, чи то великої драми. Так само Хав’єр Бардем (батько) і Хлое Севіньї (матір) однаково переконливо виглядають і деспотами, і жертвами. Він подекуди настільки страшний, що цілком схожий і на ґвалтівника, і на збоченця, і на домашнього тирана, і на владного свавільного патріарха…, а подекуди на його не страшному, а сумному обличчі написаний цілком зрозумілий біль батька, що сильно розчарувався у дітях. Вона (мати) місцями абсолютно схожа на монстра чи щонайменше на тінь монстра, холодну і порожню фігуру без жодної краплі материнської любові, а потім з не меншою наочністю виглядає блідою вкрай нещасною жінкою на алкоголі й антидепресантах, котру зраджує чоловік і котру лякають власні діти, а потім… люблячою…
«Ми – не той грьобаний психопат Джеффрі Дамер. Ми – красунчики, котрих любить уся країна», – запевняє свого брата Лайл в одному з діалогів (цікаво, що Дамер, який скоїв свої злочини так само наприкінці 80-х, устиг померти в тюрмі до того, як Менендесів засудили). І це не єдиний кросінг чи то кросовер від Раяна Мерфі. Сценарист не забуває і про такий факт біографії Лайла та Еріка, що їхнє досудове ув’язнення перетнулося з арештом одіозного футболіста О. Джея Сімпсона, звинуваченого в убивстві колишньої дружини та її бойфренда. Реальне знайомство в тюрмі Еріка з народним кумиром показане лише однією розмовою через стіну, тобто від Сімпсона-персонажа звучить тільки голос (камео Куби Гудінга-молодшого немає), причому дивний занурений в себе Ерік радить футболісту зізнатися… Пам’ятаємо, що найбільшим успіхом серед критиків користувався саме перший сезон іншої кримінальної антології Мерфі – «Американська історія злочинів: Народ проти О. Дж. Сімпсона» (О. Джей Сімпсон, між іншим, помер цього року вже доволі старим чоловіком, і не в тюрмі, а в Лас-Вегасі, хоча й від раку простати). Ну і адвоката Роберта Шапіро, котрий захищав і братів, і ранінбека, тут зобразив не Траволта.
Згадується в «Монстрах» мимохідь і інший гучний каліфорнійський злочин. Адже Натан Лейн зіграв письменника і журналіста Vanity Fair Домініка Данна, котрий пише про справу Менендесів і котрий усе ще оплакує вбиту у 1982 році колишнім бойфрендом-аб’юзером доньку (молоду перспективну акторку Домінік Данн, зірку знаменитого горору «Полтергейст», кар’єра котрої щойно почалася і тут же обірвалася, як і життя). Можливо, це такий крос-місток до одного з наступних сезонів «Американської історії злочинів».
Де та межа, де закінчується маска чи шарж на нас і починаємося ми справжні? «Монстри» переконливо демонструють, що цю межу намацати неможливо. Так само «Монстри» показують, що мультивсесвіт – це не фантастика, це хаос різних правд, що б’ються у всесвітньому інтерпретаційному безладі одна об одну, наче кульки на більярдному столі, причому жодна не потрапляє в лузу… Батьки і діти – таке ж вічне протистояння, як і протистояння чоловіків і жінок. Батьки і діти геть не розуміють одне одного, не спілкуються одне з одним, ненавидять одне одного… І в кожного з них своя дійсність і свій погляд на істину: одна дійсність батьківська, інша – синів і доньок. Найбільше інтригує, що до сих пір Лайл і Ерік Менендеси – єдині, хто знає безвідносну правду цієї історії, яка стосується не трактовок, а по суті єдиного голого факту. І так, вони до сих пір апелюють і звинувачують батьків у сексуальному насильстві. І неможливо не думати, що, можливо, колись на смертному одрі (коли вже жодні маніпуляції не матимуть сенсу) один із них (чи обидва) захоче покликати замість священика журналістів, аби нарешті зізнатися і прошепотіти на останньому видиху: «Ніякого сексуального насилля ніколи не було»… чи «Ми з братом казали чисту правду».
Анастасія Лях
Монстри: Історія братів Менендесів (Monsters: The Lyle and Erik Menendez Story)
2024 рік, США
Продюсери: Раян Мерфі, Ієн Бреннан
Режисери: Ієн Бреннан, Карл Франклін, Періс Барклей, Майкл Аппендал, Макс Вінклер
Сценарій: Раян Мерфі, Ієн Бреннан, Девід МакМіллан
У ролях: Хав’єр Бардем, Хлое Севіньї, Ніколас Александер Чавес, Купер Кох, Натан Лейн, Арі Грейнор, Даллас Робертс, Леслі Гроссман, Джейсон Батлер Гарнер
Оператори: Джейсон МакКормік, Баррі Баз Ідойн
Композитори: Томас Ньюман, Джулія Ньюман
