Джокер: Божевілля на двох (Joker: Folie à Deux)

Може здатися, що на відміну від оригінального «Джокера», котрий був жорсткою соціально-психологічною драмою про біль і лють глибоко травмованої людини поза суспільством і поза звичайними суспільними цінностями, його продовження з’їхало у бік мелодрами, цілком зосередившись на коханні між Джокером і Гарлі Квінн і на ліричному мотиві зустрічі двох самотностей у великому цинічному світі. І може здатися, що саме заради лав-сторі режисер і сценарист Тодд Філліпс вдався до жанру мюзиклу… Та насправді все геть зовсім не так, і жорстка соціально-психологічна драма про біль і лють глибоко травмованої і глибоко одинокої людини так і лишилася жорсткою соціально-психологічною драмою про біль глибоко травмованої і глибоко одинокої людини…, але вже без люті.

«Джокер 2» або «Джокер: Божевілля на двох» – це про те, що таке «нещасна і самотня людина» у найоб’ємнішому сенсі. Можливо, навіть більш об’ємному за першу стрічку. І назва її є зумисною обманкою, є свідомою пасткою для глядача, бо ж насправді ніякого одного божевілля на двох не буває, і кожен із нас божеволіє окремо і по-своєму… Сиквел показує нам Артура Флека у готемській психлікарні Аркгем в очікуванні суду, котрий або визнає його свідомим і дієздатним і швидше за все за масове вбивство засудить до страти, або розцінить його агресію як несвідомі вчинки психічно хворого і змусить до подальшого лікування в дурдомі. За структурою маємо тюремну та юридичну драму, адже вся дія розгортається або в застінках закритого закладу, або у залі суду; а за декоративним оформленням і станом душі, так би мовити (душі щирої чи лицемірної – велике питання, і відповідно таке ж питання – душевним станом у масці чи без), – мюзикл.

Хоакін Фенікс і Леді Гага фантастично органічні у парі і дійсно виглядають наче близнюки з однієї і тієї ж схиблено-химерної утроби. І те, як вони у буквальному і фігуральному сенсах вдихають одне в одного цигарковий дим (туман, димку, поволоку фантазії), виглядає набагато сексуальніше і магічніше за реальний секс. Вона малює помадою його посмішку на скляній перепоні, а він під ту посмішку підлаштовується печальним по суті, але усміхненим по факту цієї короткотривалої ілюзії обличчям. Джокера більше немає. Так, Джокера у сиквелі практично немає, є лише Артур Флек (причому у стані не перед нервовим зривом і відповідним психозом, а після, коли апогей ментальної аномалії лишився позаду), і це напевно що саме та прісна реальність, котра націлена розчарувати фанатів і навіть критиків так само, як розчарувала надто занурену в анархічні фантазії, бунтарські утопії, барвисті казки героїню.

Перший «Джокер», який уперше і до того ж настільки успішно перетворив класичну супергеройську естетику зі сторінок всім відомих коміксів на альтернативний фестивальний арт-мейнстрим, розповів абсолютно інакшу історію популярного лиходія, котра з нарочито непопулярної подачі (заглибленням у фрейдизм замість нашарування ексцентрики) раптово стала суперпопулярною. Тож варто було очікувати, що продовження розповість абсолютно інакшу історію кохання Джокера і Гарлін Квінзель (чи то докторки, чи то шизофренійки, чи то все разом) з так само підкреслено непопулярної подачі. А найбільш непопулярна теорія-закид на адресу розфарбованих у райдужні (клоунські) кольори мрій про кохання, звісно ж, полягає у тому, що всяке кохання – фікція, самообман, початок кінця.

Смотрите легально на MEGOGO

У пролозі режисер нам показує мальований мультик під назвою «Я і моя тінь», де «я» – це Артур Флек, а тінь – це ясно що Джокер. За сюжетом про антигероя, що розстріляв шоу-бізнес і відповідно систему (бо ж всяка система, всяка політика, будь-який світовий порядок – це за великим рахунком завжди лише шоу і бізнес) у прямому ефірі і став народним кумиром, зняли фільм, і той фільм у фільмі набув контрастної анімаційної форми. І сутність мультфільму, і подальші події навколо протагоніста включно з любов’ю нібито особливої дівчини і із судилищем про ідентифікацію та ймовірну страту – все це одна велика алюзія Тодда Філліпса на казку Ганса Крістіана Андерсена «Тінь», де були і вирваний із сірої буденності у соковиту фантазію протагоніст, і його дуже темний допельгангер, і зрадливо-фальшива принцеса, котра обрала маску (персону) замість менш сценічно-харизматичної істини, і… екзекуція.

Мюзикл, як не дивно, тут зовсім не прикриття. «Божевілля на двох» дійсно є мюзиклом, причому співають тут, як і має бути у класичних мюзиклах, більше, ніж говорять. У певний момент нескінченний спів починає здаватися надзвичайно важким тягарем, котрий робить життя персонажів легшим і водночас самопочуття глядачів тяжчим, бо дуже хочеться, аби співочі голоси замовкнули і повернули нам мовчазну прозу психологічного трилера. І лише у кульмінації, коли настає той катарсис, про який одурманений липовою музикальністю глядач уже і не мріяв, коли Артур безрезультатно намагається достукатися до Гарлі без маски (якщо Гарлі без маски взагалі існує), благаючи «Не співай! Перестань нарешті співати. Поговори зі мною!»…, тільки тоді дивний обтяжливий мюзикл Тодда Філліпса набуває не фіктивного, а істинного сенсу.

Власне, мультики та мюзикли – найбільша з-поміж усіх екранних жанрів ілюзія, і навіть відверта фантастика не зрівняється з їхньою апріорною несправжністю (адже фантастика говорить про речі, котрі гіпотетично у тому чи іншому вигляді або тому чи іншому вимірі могли б коли-небудь статися, тоді як життя намальованого і життя тотально співочого за жодних обставин ніколи не буде і бути не може). Тож цього разу автор-творець альтернативного Джокера, закінчуючи історію класичної маленької людини (що помилково на якусь дуже коротку мить здалася суперлиходієм на кшталт того, як бідний вуличний фокусник здався могутнім чарівником країни Оз) ще красномовніше наголошує на тій нездоланній прірві, що розмежовує вигадку і реальність, кіно і життя, кольорові комікси і сіру правду, кольорові сни і сіре пробудження-протверезіння, котре у першому фільмі залишилося за кадром, за фінальними титрами…

І тим критикам, які написали, що сиквел не спрацював, бо «неможливо збожеволіти двічі», хочеться відповісти, що ніякої спроби збожеволіти вдруге не відбулося, бо у сиквелі божевільний якраз повернувся до тями.

Анастасія Лях