Це безкомпромісно британське шоу, котре вдихнуло у заїжджений шпигунський жанр свіжий (не дивлячись на нарочито нечищені прополощені міцним алкоголем зуби, завжди немите волосся, незмінно невипраний і невипрасуваний одяг, непохитно несвіжі діряві шкарпетки і нарочито голосне безцеремонне пердіння персонажа Ґері Олдмена) подих прозаїчної людської незграбності на всіх навіть найвищих державних рівнях замість класичного кліше про крутозвареність, стабільно не втрачає ані шарму, ані цікавості, ані напруги з кожним наступним сезоном, ба більше з кожним разом стає ще харизматичнішим, гострішим і… ріднішим…, адже горе-агенти з відділу лузерів і штрафників «Слау-хаус» стали глядачам наче сім’я, де є і дурень, і вилупок, і шлапак, і маргінал, і трішки соціопат.
У четвертому сезоні, де вперше справа, за яку береться «Слау-хаус», виявилася максимально особистою, керівник «забракованих» Джексон Лемб (Олдмен) приїжджає до заміського будинку колишнього шишки МІ5 (ветерана-легенди британської розвідки Девіда Картрайта у виконанні Джонатана Прайса, котрий перетворився на старигана з деменцією) для упізнання тіла: маразматичний дід, охоплений параноєю стеження і переслідування, сплутав рідного онука зі зловмисником і пальнув з мисливської рушниці. Обличчя геть немає, проте Лемб констатує: «Так, це мій підлеглий Рівер Картрайт». Ну звісно, глядач здогадується, що герой Джека Лоудена насправді живий (і Лемб це безсумнівно збагнув), а без обличчя лежить таки дійсно невідомий лиходій, причому лиходій цей живе (вірніше жив) за паспортом вигаданої особистості, створеної для агентів під прикриттям безпосередньо в МІ5, і зовні дійсно схожий на Рівера…
Перед тим у пролозі (де Лемб надурив пиндючного хакера-гівнюка Родді Хо у виконанні Крістофера Чанга, змусивши того чекати у фастфуд-забігайлівці на вигадану передріздвяну корпоративну вечірку), посеред Лондона у торговому центрі стається вибух – одиничний виступ самітника-камікадзе чи початок серії потенційних терактів…
Як і всі попередні сезони (нагадаю, що кожен сезон «Повільних коней» – окрема справа, що розгортається на межі детективу й шпигунства, нетипово поєднуючи абсолютно серйозні ґрунтовні реалістичні кейси з абсолютно англійським чорним і сірим гумором), четвертий так само малює коло, в якому змія на ім’я «національна розвідка» і «велика політика» незмінно сама кусає себе за хвіст. Так чи інакше, відносно успішно чи геть невдало високе керівництво грізної структури, котра стоїть або подекуди сидить на захисті державних інтересів, знову і знову опиняється перед фатальним викриттям своїх старих чи нинішніх катастрофічних помилок (прорахунків, промахів, ляпсусів, неоковирних «акробатичних» трюків) і намагається поховати погрішності та гріхи якомога глибше і бажано назавжди (як висловився медійним канцеляризмом у четвертому сезоні новий керівник МІ5 у виконанні знаного як друг-гей Бріджит Джонс Джеймса Келліса, котрий знову ж таки незграбно й некомпетентно посів місце, котре зубами вигризала залізна кар’єристка Діана Тавернер/ Крістін Скотт Томас: «закатати в бетон»).
Смотрите легально на MEGOGO
Як і завжди, особливою чарівністю тут наповнені недодружні, недопрофесійні, недоромантичні стосунки Лемба із секретаркою (у четвертому сезоні колишньою) Кетрін Стендіш у виконанні Саскії Рівз. Разом вони нагадують пенсійне подружжя, котре розважається, граючись у шпигунів (у неї – пістолет у торбинці, шлейф давньої алкогольної залежності і присмак кмітливої бабуні-нюхачки міс Марпл; у нього – непересічний інтелект, винятковий ступінь нехайства і нетримання газів), і змагається в саркастичних дотепах на адресу одне одного:
– Не запросиш мене увійти?
– Ні.
– Якось без почуття ти це сказала.
– Чому ж, із почуттям, тільки не з тим, на яке ти очікував.
– Ти написав про це в смс???
– Ну не міг же я твітнути, все ж таки людина померла.
Невідомо, чи є взагалі у реальній британській розвідці подібне аутсайдерське дно з «кульгавими шкапами», проте серіал на сто відсотків робить такий клоунський відділ не тільки правдивим, а й симпатичним з гуманістичної точки зору, тобто єдино моральним у кублі тих значно вище розташованих у харчовому ланцюзі гравців, які мораль вважають пасочкою в дитячій пісочниці.
Емоційні ставки у четвертому сезоні ростуть, але принцип лишається той самий: що гарніше, порядніше, акуратніше, презентабельніше виглядають умовні протагоністи цього шоу (ті, що користуються носовичками і хімчистками, а шкарпетки не перуть, а одразу викидають), то цинічнішими, політичнішими, аморальнішими є їхнє нутро та їхня діяльність; і навпаки, купка дурників і невдах з нібито найбільшим нігілістом на чолі (старим пердуном у фігуральному і буквальному сенсах), котрі їздять на метро і копирсаються у смітниках, котрих списали у підвал у носі колупатися, попри недоладні кроки і навіть феєричні фіаско роблять (повільно, проте стабільно, в унісон з ледачими блюзовими ритмами на вступних титрах) щось нарочито антиполітичне, а значить хороше і правильне.
Анастасія Лях
Повільні коні, 4 сезон (Slow Horses, season 4)
2024 рік, Велика Британія/ США
Продюсери: Вілл Сміт, Грем Йост, Дуглас Урбанскі, Еміль Шерман, Джейн Робертсон, Гейл Матракс, Джемі Лоренсон, Хакан Кусетта, Нікі Ерншоу, Ієн Каннінг
Режисер: Адам Рендолл
Сценарій: Вілл Сміт, Мік Геррон, Джонні Стоквуд, Марк Дентон, Морвенна Бенкс
У ролях: Ґері Олдмен, Джек Лоуден, Крістін Скотт Томас, Джонатан Прайс, Саскія Рівз, Розалінд Елізар, Крістофер Чанг, Еймі-Фіон Едвардс, Кадіфф Кірван, Наомі Вірзнер, Том Брук, Г’юго Вівінг, Джеймс Келліс
Оператор: Денні Коен
Композитори: Денієл Пембертон, Toydrum
