«Smile, matherfuck, smile», як співалося в одній колись давно популярній пісні. Після гітового дебюту режисер Паркер Фінн продовжує мучити своїх нещасних персонажів убивчими (і фігурально, і буквально) посмішками, а глядачі продовжують так само смачно-лячно спостерігати за нескінченним інфекційним ланцюжком смертоносної смайл-пандемії… і наприкінці незмінно посміхатися від усвідомлення власного зараження. У сиквелі особистісно-масова (бо ця недуга завжди про конкретну особистість і разом з тим про невиліковно хворобливі маси загалом) усміхнена істерія набуває ще більших масштабів, а гра Наомі Скотт настільки пронизлива й об’ємна, що виходить далеко за межі горор-стандартів і навіть за межі цього фільму.
Оскільки ланцюг не був перерваний наприкінці оригіналу, тут він не починається з початку, а продовжується з тієї самої ланки, тобто з поліцейського Джоела (Кайл Галлнер), який у пролозі намагається позбавитися прокляття (переслідуючої демонічної усмішки, котра змушує інфікованих божеволіти і вчиняти суїцид і передається від самогубці до свідка самогубства, котрий у свою чергу стає новим самогубцем) і вбити не себе, а когось іншого на очах у свідка. Коп обирає двох відморозків-наркоторговців, але план іде не за планом. Свідком стає випадковий хлопчина-нарик, який пізніше ненавмисно передасть заразу зірковій поп-співачці Скай Райлі (Скотт), яка неодноразово лікувалася від залежності в модних рехабах, а потім потрапила в серйозну аварію і прийшла до колишнього однокласника-дилера за вікодином, зовсім не очікуючи, що той, геть очманілий від напевно що наркотичних галюцинацій, диском від штанги розтрощить собі обличчя в м’ясо просто в неї на очах…
Коли у 2022 році новачок Паркер Фінн перетворив свою короткометражку у повнометражне кіно, її ефектні скрімери (причому збудовані виключно на акторській гримасі без додавання, тобто майже без додавання якихось монстрів та химер), переконлива гра, очевидний психологізм і камерна нон-стоп напруженість зачепили і горор-фанів, і критиків. Хоча важко було не помітити, що «Усміхайся» частково скопіював «Воно слідує за тобою» Девіда Роберта Мітчелла, що вийшов на екрани за шість років до короткометражки Фінна. У Мітчелла, нагадаю, аналогічний інфекційний ланцюжок смертоносного переслідування загадкової темної сутності (котру так само бачив лише той, хто був заражений) тягнувся від носія до носія не через споглядання чужої кончини в якості свідка, а через передавання звичайним статевим шляхом, як СНІД. У Мітчелла не було психоаналітичного фрейдистського підтексту, лише фізіологічний (біологічний), і та прозора природна прямота підкупала так само, як і відсутність стандартних лякалок з-під дивану.
Фінн же переніс принцип інфекційного зла у площину відносно глибокої психіки. Звісно, він не був першим, хто пов’язав жах з психологічною травмою (як і не був першим, хто перетворив усмішку на кошмар… той же клоун Пеннівайз жахно посміхався набагато раніше), проте у свою метафору він вклав дещо більше, ніж здавалося на перший погляд, і по суті поставив суспільству діагноз масового згубного материнського впливу, масового почуття провини і масової депресії, що не існують самі по собі в кожних окремих випадках, а ширяться через контактування, наче банальний грип. А відповідь організму на депресивну пухлину всередині мозку – фальшива посмішка, з якою усі ми впевнено крокуємо по життю. І що глибше, що метастазніше меланхолійний стан, то фальшивішою (потворнішою, гримаснішою) є наша показна лжеусмішка оточуючим (і самим собі).
Смотрите легально на MEGOGO
«Усміхайтеся, панове, усміхайтеся», – закликав тверезо божевільний і божевільно тверезий барон Мюнхгаузен у фільмі Марка Захарова. Звісно що невипадково у першому фільмі Паркера Фінна головна героїня є психотерапевткою (адже на прийомі у психотерапевта всі ми прагнемо змінити песимістичний стан душі на якщо не оптимістичний, то принаймні оптимістичніший, прагнемо отримати ліки від нездатності посміхатися/ радіти життю; тоді як самі психіатри нерідко мають душевні травми ще чорніші за проблеми своїх пацієнтів). І так само невипадково у сиквелі головна героїня – поп-зірка, котра за специфікою професії змушена завжди лжепосміхатись на камеру і своїм шанувальникам (і тоді як кумир інфікований фальшивою посмішкою, публіка інфікована фальшивим кумиром… адже зрештою всі кумири – фальшивки більшою чи меншою мірою). І психологиня (котра у дитинстві стала свідком самогубства матері), і співачка (котра живе під постійним пресингом матері, що виконує роль її менеджерки, і таємно її ненавидить і, цілком можливо, глибоко в душі бажає тій смерті…, хоча ще сильніше вона ненавидить саму себе) давно інфіковані психологічною травмою, котра намертво вкоренилася в голові і пустила повсюдно гілля, наче рак.
Саме психологічними травмами і живиться ненажерлива демонічна убивча посмішка, вірніше Посмішка, що крокує від хати до хати, від поламаної душі до поламаної душі у патологічному світі Паркера Фінна (тому Усмішці і необхідні свідки влаштованих нею суїцидів, аби свідок, побачивши чиюсь жахливу й неодмінно дуже криваву саморозправу – чи розправу над кимось стороннім, що теж приймається правилами гри, – отримав сильну ментальну травму на той випадок, якщо не мав своєї власної… хоча хто з нас не має душевних травм?..). Наомі Скотт (котра в реальності, як відомо, є не лише акторкою, а й співачкою і танцюристкою, тож тісно асонує зі своєю героїнею) не просто грає ментальне ламання, а вивертає його зсередини назовні, і здається, що кожна посмішка, котрою вона змушена жити чи вірніше існувати в обраному медійному світі, дере-гризе її нутрощі і лишає під сценічним костюмом потворні шрами гірше за автомобільну аварію.
Ясно що інфекцію ніяк не спинити. І ланцюг ніяк не розірвати. Адже травма – це і є сутність людства, котра відрізняє нас від тварин яскравіше за інтелект. Адже якщо тварини переживають тимчасовий стрес і у сприятливих умовах швидко приходять до норми та щиро радіють тому, що мають…, то люди перебувають у нервовому розладі перманентно і самі живляться власними травмами. Тож Посмішка Паркера Фінна – це ніякий не демон, не потойбічне зло, а персоніфікована сутність людського єства (тавтологія тут зумисна). Посмішка – це і є людина (ми – це не те, що ми їмо, і не ті, з ким ми дружимо, і навіть не те, що лишаємо після себе; ми – це наші травми). Кожна окремо і всі загалом. Тож уважно дивіться на сцену, де відбувається черговий фатальний перформанс, і усміхайтеся, панове, усміхайтеся.
Анастасія Лях
Усміхайся 2 (Smile 2)
2024 рік, США
Продюсери: Паркер Фінн, Марті Бовен, Вік Годфрі, Ісаак Клауснер, Роберт Салерно
Режисер: Паркер Фінн
Сценарій: Паркер Фінн
У ролях: Наомі Скотт, Кайл Галлнер, Розмарі Девітт, Ділан Гелула, Пітер Джекобсон, Лукас Гейдж, Майлз Гутьєррес-Райлі, Рауль Кастільо, Дрю Беррімор
Оператор: Чарлі Сарофф
Композитор: Крістобаль Тапіа де Вір
Тривалість: 127 хвилин/ 02:07