Веном: Останній Танець (Venom: The Last Dance)

Мабуть, найкраще у третьому фільмі про іншопланетного симбіота Венома у тілі звичайного американського репортера Едді Брока – те, що він останній. Принаймні для актора Тома Гарді, котрий уже точно (хоча ніколи не говори ніколи, бо, приміром, Роберт Дауні і Г’ю Джекман уже теж «назавжди» залишали всесвіт Marvel, та зрештою обидва камбекнули «додому») не повернеться до цієї доволі слабкої (особливо для потенціалу і таланту Гарді) франшизи. Й очевидно, що сюжет фінального триквела на тлі двох попередніх стрічок складнішим і продуманішим, об’ємнішим, виходячим за рамки схематичності не став. Але цього разу поверхневу історію прикрасили деяка винахідливість, поглиблена іронія, щиро додана емоційність і навіть переконливо зворушлива душевність.

Напевно справа у тому, що за креативний бік створення третього «Венома» відповідали ті двоє людей, які перебувають всередині цієї франшизи від самого початку і котрі встигли від чистого серця, не дивлячись на купу недоліків, її полюбити. Йдеться, звісно, про самого Гарді, котрий є не лише виконавцем, а також продюсером і співавтором, і про Келлі Марсел, яка працювала над сценаріями всіх частин, а на умовно заключній на додачу дебютувала як режисерка (до трилогії про Венома вона відзначилася дуже хорошим сценарієм біографічної драмедії «Порятунок містера Бенкса» про надзвичайно непрості пошуки порозуміння між Волтом Діснеєм і британською письменницею Памелою Треверс і дуже поганим сценарієм дуже поганої housewives-порно-книжки «П’ятдесят відтінків сірого»).

У «Веномі 3» добряче веселить уже сама назва, вірніше підзаголовок, котрий пародіює стрічку «Супер Майк: Останній танець» (остання, нагадаю, теж є триквелом у франшизі, причому у франшизі не лише про чоловічий стриптиз, а про внутрішню боротьбу головного героя, всередині котрого протистоять один одному чоловік, який роздягається за гроші, і чоловік, який прагне більшого, серйознішого і щирішого… на кшталт того, як всередині Едді Брока борються вже не стільки Брок і Веном, скільки бажання звільнитися від «паразита» і стати знову самим собою та визріла за роки співіснування сильна і відверта прив’язаність до тієї чорної сутності в голові та тілі, настільки сильна, що Брока охоплює впевненість чи ілюзія впевненості, що без Венома він уже жити не може).

Смотрите легально на MEGOGO

Давайте повернемося до самого початку. Коли тільки був анонсований перший «Веном» і навіть коли вийшов перший тизер першого «Венома» (адже це прощання, а під час прощання всі схильні з трепетом згадувати початок, навіть якщо початок був не надто хорошим), здавалося (тим паче враховуючи драматичні здібності Тома Гарді), що це буде не стільки стандартний супергеройський (у даному випадку антигеройський) комікс з екшном і жартами, скільки психологічний трилер про допельгангерство із хоча би віддаленою спробою зануритися у цей заплутаний і каверзний літературний феномен епохи темного романтизму.

В результаті ясно що ні трилера, ні психологічного не вийшло. Та що там, смішної комедії і видовищного екшна теж не вийшло. Не вийшло майже нічого крім того, що глядачі прикипіли до сіамського тандема скандального сан-франциського журналіста і полюбляючого їсти шоколадки і голови поганців широко усміхненого прибульця. Заключна частина, звісно, не виправила всі попередні вади, проте точно можна сказати, що і комедія стала дотепнішою, й екшн пояскравішав, і нарешті в історії з’явився конкретний настрій: замість невизначеного майже відчайдушно пригодницький, таке собі роуд-бадді-муві з ненав’язливою дорожньою філософією старомодної американської свободи (і з шаленими вогнями Лас-Вегаса, куди без них).

Едді Брок остаточно перестав бути репортером і загалом стандартним громадянином (яким, можливо, знову стане після прощання зі своїм божевільним другим «я», але це гадання про подальшу долю лишиться за кадром) і у третьому фільмі повноцінно перетворився на босяка, бродягу, маргінала, мандрівника, заброду… Власне, босяком герой став буквально, адже через сюжетні перипетії йому повсякчас доводиться втрачати взуття і в проміжках між босяцтвом перевзуватися, так би мовити, в різнокласові варіанти: ковбойські чоботи, люмпенські сандалі, статусні туфлі і нарешті зручні безкласові кросівки. Особливий шарм і сердечність цій кочовій босяцькій тональності додає епізодична родина хіпі на чолі з татусем у виконанні Ріса Іванса, котрий обожнює конспірологічні теорії і, мріючи побачити справжнього іншопланетянина, тягне дружину та двох дітей подорожувати сімейним фургоном до Зони 51 у невадській пустелі. Та попри батькову ексцентричність і скептичність решти членів родини очевидно, що то щаслива і дружня сім’я, і хоча Едді відмовляється (даремно) співати разом з усіма «Space Oddity» Девіда Бові, та про себе він злегка заздрить тій приземленій простоті і блаженній ментальній гармонії, і так само тому стиха заздрить Веном, бо обидва розуміють, що попри гармонію одне з одним гармонії з оточуючим світом їм не знайти.

«Останній танець» в якості екшна пропонує максимальне різноманіття як конкретно Венома, так і симбіотів загалом і за кольорами, і за формою. Тож тут нам показують і коня-Венома, і рибу-Венома, і жабеня-Венома… (а на фінальних титрах можна побачити найсимпатичніший варіант міжвидової колаборації: пінгвіна-Венома). І нарешті симбіоти отримують власну історію походження та екзистенції і відхрещуються (нехай і дещо наївно та казково) від принизливого і нікчемного звання паразитів. Фінал актуально і знову ж таки екзистенційно насичений думками про найціннішу (і в людському, і в іншопланетному середовищі) категорію: свободу. «Я би хотів побачити Леді Свободу», – говорить Веном про статую на острові Мангеттен, сподіваючись, що їхня пригода з Едді Броком іще не скінчилася. «Неодмінно побачиш, – відповідає Едді. – Адже її було встановлено якраз для того, щоби привітно зустрічати прибулих в Америку гостей, чужинців, таких як ти», – відповідає Едді. Питання лише у тому, що саме для цих двох значить свобода: бути разом чи бути окремо один від одного…

Анастасія Лях