Жнива (Harvest)

Це важкий для перегляду фільм. Зовсім не тому, що в ньому відбуваються якісь важкі події, а тому, що він зумисно важко і статично знятий, наче він справді важить дуже багато кіло і неспроможний просуватися швидко та легко, не дивлячись на дивовижно відзняті оператором Шоном Прайсом Вільямсом хвилюючі, прекрасні і чисті шотландські пейзажі. Історичну slowburn-драму, котра невипадково починається і завершується пожежею, показали українським кіноманам на 8-му Київському тижні критики майже одразу після прем’єри на кінофестивалях у Венеції і Торонто.

Дія розгортається у середньовічному англійському селищі. Здається, що поселення землеробів і скотарів, які засівають поля, розводять свиней, стрижуть овець, лікуються травами…, живе у пасторальній ідилії у повній гармонії з природою і злагоді між собою. Навіть їхній молодий панич-удівець (Гаррі Меллінг, який грав кузена Дадлі у «Гаррі Поттері» й Едгара По у «Блідо-блакитному оці») не виявляє жодної тиранії, навпаки, вікує у своєму господарському замку максимально скромно, так, що ані побут його, ані звички, ані одяг не відрізняються від селянського.

Та починається оповідь з того, що хтось влаштовує пожежу у хліві, з якої Волтер (помічник і близький друг панича, теж удівець, який управляє хазяйством… добрий і розумний, але замкнений і дивний, і селянами сприйнятий як надто м’який, безхребетний) виносить у долонях мертвого обпаленого голуба, лишаючи на одній руці сильні опіки. Ця пожежа в експозиції стає початком повільного і поступового занепаду і зникнення поселення… Вогонь є лише першою ланкою в ланцюзі бід, які накриють ідилію, чи, так би мовити, першим дзвіночком. За полум’ям приходить розуміння, що врожай значно зменшився. Далі приходить трійця чужинців, які обкрадають селище, за що отримують покарання: темношкіру жінку публічно позбавляють її довгих смоляних кучерів, а чоловіків заковують тиждень висіти на хресті. Іншим чужинцем стає так само темношкірий картограф, котрому панич доручає намалювати мапу володіння із зазначенням усіх рельєфів і кордонів. А потім останнім прибулим чужаком стає… новий власник землі зі своїми новими цинічно-прагматичними правилами.

Картину поставила грецька режисерка Афіна Рахель Цангарі, котра раніше співпрацювала з Йоргосом Лантімосом, а саме спродюсувала його ранні стрічки «Кінетта», «Ікло» і «Альпи», а потім почала сама писати сценарії і фільмувати («Аттенберг», «Шевальє», причому друга робота була написана у тандемі з постійним співавтором Лантімоса). «Жнива», засновані на книзі англійського романіста і драматурга Джима Крейса, – її англомовний дебют. Пронизані уважністю та любов’ю довгі кадри трави, неба, живності у траві… і ніжної взаємодії Волтера з природою зробив Шон Прайс Вільямс, який був оператором у братів Сефді, а потім яскраво дебютував у режисурі сюрреалістичним інді-роуд-муві «Дивотріп». Але у Цангарі оператор замінив більш характерну для себе динаміку на споглядальний, медитативний, не фізичний, а трансценденційний рух.

Смотрите легально на MEGOGO

У чуттєво-поетичному пролозі головний герой Волтер, наче особливе безтурботне дитя дикої первозданності, крокує, вірніше пливе крізь лани, стеблини, дерева, пробує кору на смак, ніжиться у дотиках до комах, до повітря, до запахів, до вологи… Ця сцена насичена не лише відчуттям, а і володінням свободи. Адже поки що Волтер має, тримає, пестить на собі і в собі свободу, розуміючи кордони (буквальні і фігуральні межі, де закінчується умовний периметр його місця) і не здогадуючись, що змінений світ з його буквальною і метафоричною картографією от-от звузить рубежі його існування до нуля… Неможливо не помітити, наскільки стабільною і глибинною є відчуженість, мізантропійність, відірваність від «нормального» Калеба Лендрі Джонса, котра (відірваність) буває соціопатичною («Пастка», «Нітрам»), буває гуманістичною («Догмен», «Жнива»), проте завжди потужно відтворена і наскрізно пережита, так, наче і в реальному житті актор не зовсім (чи зовсім не) вписується своїм світовідчуттям у загальні норми і стандарти.

У «Жнивах» персонажі збирають не той урожай, який би хотіли. Вони збирають урожай раптового регресу. Не маючи в серцях зла й агресії, усе ж чинять зло. Не маючи ненависті, все ж проявляють ненависть (расизм виникає задовго до виникнення слова «расизм», і з кадром, де біла селянка відсахує руку своєї білої доньки від темношкірого картографа, символічно римується кадр чорної обвугленої руки Волтера, котрого теж сприймають як стороннього). Не маючи сегрегації, починають ділитися на своїх і чужих. За маскою прогресивності (встановлення кордонів, малювання мап, налагодження виробництва шерсті і продаж шерстяних виробів у віддалені куточки материка…) ховається реакційність, і границі свободи як зовнішньої, так і внутрішньої звужуються до «нічого» (неможливо не провести паралель із нашим українським сьогоденням, коли непроханий чужинець так само малює мапу на свій хибний лад і цинічно звужує наші кордони, аби зрештою лишити ніщо).

В одному із фрагментів Волтер розповідає картографу їхню дивну традицію: приводити дітей до кам’яної глиби на краю поселення і легко бити лобом об каменюку, аби діти вбили собі в голови усвідомлення свого місця і обмежувальних ліній, за якими кінчається їхній ареал. І у фіналі головному герою, котрому новий світовий порядок накреслив інші границі, всередині яких нічого не зосталося, доводиться вдаритись головою ще раз… І плоди тієї умовно першої викривленої картографії усі ми, що колись були вільними, пожинаємо досі, продовжуючи збирати спалене поліття на своїх крихітних відведених лжемапами квадратах.

Анастасія Лях