Час жити (We Live in Time)

На перший погляд може здатися, що це хороша, але доволі звичайна романтична драма (мелодрама), котра виграє за рахунок акторської гри Флоренс П’ю й Ендрю Ґарфілда (особливо П’ю) і за рахунок дотепної протидії сентиментальним лав-сторі у дусі жіночих романів Ніколаса Спаркса. За рахунок нештучності і взаємин героїв, і світу, в якому вони існують, і казусних ситуацій, що з ними трапляються. За рахунок тілесного натуралізму, через який проступає натуралізм ментальний, і кіноісторія (навіть історія про любов) виглядає здоровою і природною, а не натужною і фіктивною; не казкою, а буденністю, в якій допустима думка про казку.

Ірландський режисер Джон Кроулі («Бруклін») і британський сценарист-драматург Нік Пейн розповідають умовно стандартну історію чоловіка і жінки: знайомство завдяки незручному інциденту, перший так само незручний секс, перше незручне зізнання в коханні, перша незручна дискусія про створення повноцінної родини і потенційне батьківство…; сварки, примирення, робота, кар’єра, вагітність, пологи, одруження (котре є за планом, але так і не стається на екрані)… і все у довільному порядку, як і звістка про невиліковну хворобу… Власне, довільний порядок – ключова категорія цього фільму.

За лінійним сюжетом молодий чоловік Тобіас, який працює в компанії з виробництва сухих сніданків і перебуває в процесі розлучення, випадково знайомиться з дівчиною Алмут, котра колись була фігуристкою, а тепер працює шеф-кухарем баварського ресторану. Їхня казусна зустріч (Алмут ненавмисно збиває Тобіаса автівкою якраз тоді, коли той купує ручку, щоб підписати папери про розлучення) римується з подальшими не менш казусними раптовими пологами, котрі стаються у громадському туалеті автозаправки, але контрастує з неказусним діагнозом про рак яєчників… За нелінійним монтажем всі ці події відбуваються з навмисним порушенням хронології, так, наче рак – це не кінець, а лише одна з довільних точок на лінії нашого перебування у земній реальності.

Саме нелінійність формує ідею цієї поза нелінійністю вельми простої стрічки, котра насправді виявляється не про любов і навіть не про рак, а про час, і саме час є тут і головним персонажем, і стрижнем концепції, і фундаментом конструкції. І ясно що невипадково герої час від часу використовують у репліках загальновживані часові фразеологізми на кшталт «потрібен час», «займе багато часу», «зараз не на часі», «колись із часом»… Рваний монтаж (smash cut), де зовнішність Флоренс П’ю гіпнотизує різкими стрибками від довгого волосся з чубчиком до довгого волосся без чубчика і до волосся, зголеного майже під нуль, від просто оголеного тіла до оголеного вагітного тіла і до тіла, зблідлого і змученого хіміотерапією…, створює оманливе, але приємне відчуття наукової фантастики про подорожі у часі чи альтернативні світи мультивсесвіту. Приємне, бо у мультивсесвіті рак – то лише одна із нескінченного розмаїття версій.

Смотрите легально на MEGOGO

І тут варто сказати, що спрощений локальний переклад оригінальної назви «Час жити» замість «Ми живемо у часі» (We Live in Time) грубо руйнує витонченість і ламкість концепції. Адже фільм під назвою «Час жити» – це ще одна пересічна історія про кохання і смертельну недугу, котра за звучанням і сентиментальною телеграмою у глядацький зал мало чим (або нічим) не відрізняється від «Пам’ятної прогулянки» («Спіши любити») за романом Спаркса. Тоді як фільм під назвою «Ми живемо у часі» – це історія про динаміку часу і перебування всередині часу, про який ми чомусь завжди говоримо і який завжди сприймаємо як категорію майбутнього і минулого, як завтра і вчора і майже ніколи як сьогодні, наче сьогодні – це провалля між двома береговинами.

Звісно, картина Кроулі не фантастика, але нагадує «Прибуття» Дені Вільнева. Тобто показує вона абсолютно інше й абсолютно побутове, що начебто не має нічого спільного з діалогами між лінгвісткою, астрофізиком і прибульцями…, але відчувається як «Прибуття». Є Він, є Вона, є народження доньки, є певна універсальна мова, завдяки якій ми розуміємо одне одного і знаходимо одне одного, і лишаємося одне з одним…, і є Час, про який ми хибно гадаємо, що живемо поза ним, тоді як насправді це Час живе поза нами.

Анастасія Лях