Насіння священного інжиру (Danaye anjir-e moabad)

Опозиційний іранський політично-сімейний трилер-драма режисера Мохаммада Расулофа (уточнюючий епітет «опозиційний» у контексті саме іранського кінематографа вкрай наразі важливий, зокрема в рамках презентації перед українським глядачем, оскільки іранська культура сьогодні через іранську політику підлягає тому ж скасуванню, що і російська…, втім, варто зазначити, провладне іранське кіно за межі домашньої території не виходить на відміну від російського, котрому нечасто, проте, користуючись колишнім реноме «великой русской культуры», все ж вдається просувати пропагандистські наративи на міжнародні майданчики) був цьогоріч одним із каннських фаворитів і в результаті отримав приз журі (при цьому іранський уряд наполегливо тиснув на постановника, аби той відмовився від участі в конкурсі, і зараз проти знімальної команди фільму на диктаторській батьківщині відкрито одразу кілька політичних справ).

Показати стрічку українським сінефілам на 53-му київському кінофестивалі «Молодість» Мохаммад Расулоф (котрий належить до тієї самої іранської «нової хвилі» незалежних нонконформістських митців, що і багаторазово титулований Джафар Панагі, і котрий так само зазнав тортур в іранській тюрмі, та зрештою все ж зумів виїхати з країни) приїхав особисто. Не стільки тому, що йому запропонували очолити журі основного конкурсу, і не стільки для того, щоб отримати почесного «Скіфського оленя» за внесок у світове кіномистецтво, скільки з метою виказати українцям підтримку і переконати, що не треба ототожнювати іранський народ з іранським режимом, адже іранці на відміну від іранської влади повністю солідарні з українською боротьбою проти росії і самі так само протистоять тиранії чи принаймні намагаються протистояти. Після показу режисер відповів на запитання із зали, та шкода, що запитували переважно не про картину, а про колективну відповідальність, яку має нести іранський народ за дії іранського уряду так само, як російський народ відповідальний за дії путінського режиму.

«Насіння священного інжиру» (або «Насіння сакральної смоківниці») – це історія однієї родини на тлі прогресуючих протестних демонстрацій у Тегерані, зокрема протестного руху іранських жінок після убивства поліцією моралі 22-річної Махси Аміні, котру забили до смерті за «неналежне носіння хіджабу» у вересні 2022 року (роком пізніше, у жовтні 2023-го, в аналогічній сутичці з поліцією через відсутність на голові хустки було смертельно поранено 17-річну Арміту Ґараванд…, і це лише ті випадки, про які стало відомо міжнародній спільноті, більшість арештів і цілком імовірних убивств старанно поховані іранською прокуратурою). Так от на тлі вуличних акцій і зростаючих мітингів (ігрові сцени у фільмі поєднані з документальними зйомками на телефон) розгортається внутрішньосімейна драма нібито щасливої на перший погляд родини Імана, котрий, будучи держслужбовцем, нарешті отримує довгоочікуване підвищення і стає слідчим суддею.

Здавалося б, тепер сім’я (котра і без того не бідувала) заживе ще краще: переїде у трикімнатну квартиру, щоб дорослі доньки (одна у старшій школі, друга в коледжі, та сплять до сих пір на двоярусному ліжку) мали кожна свою окрему кімнату; можливо, куплять нову автівку… Та мрії матері сімейства поступово розбиваються об депресивний стан чоловіка (котрий з одного боку нібито свято вірить в релігію, систему, ісламістський режим, але з іншого не позбавлений совісті і мучиться через численні несправедливі вироки, котрі підписуються зокрема і його власною рукою без суду та слідства) й об антисистемні погляди обох доньок, з яких одна хоче фарбувати нігті і волосся (та будь-який бунт завжди починається з малого, із геть дрібної «пробачливої» непокори), а друга дружить у коледжі з «неблагонадійною», що симпатизує «заколотникам» і сама без п’яти хвилин від того, щоб зірвати хіджаб і стати «шльондрою».

Смотрите легально на MEGOGO

Батько щодня боїться, що хакери-протестувальники зламають особисті дані слідчих, зіллють контакти в мережу і переслідуватимуть його родину, а родичі арештованих і закатованих мститимуться… Дівчата потай від батьків, не вірячи офіційним теленовинам, переглядають мережеве відео через VPN (і уявлення не мають, ким саме працює їхній тато, бо татова робота тримається в суворій секретності). Матір старанно намагається бути лагідно з’єднувальною середньою ланкою між патріархом і доньками, в яких визріває зерно непослуху і сепарації, і потенційної емансипації. Напруга всередині стін однієї «благополучної» квартири зростає паралельно з напругою зовні, на неспокійних вулицях за стінами. Батькова параноя досягає апогею, коли з шухляди у спальні зникає його службовий пістолет, і він починає підозрювати і дівчат, і дружину…

Перед безпосередньою дією фільму текст на екрані пояснює, що насіння інжиру, котре клюють птахи, потрапляє у пташиний послід, а послід з птахів, що сідають на гілля, потрапляє назад на дерево, і тоді насіння з посліду «душить» материнське (батьківське) дерево і починає його заміщати і рости самостійно. Це важлива передмова, котра не лише пояснює алегорію назви, а і передвизначає фінал, де патріархальна система (батьківське дерево) рано чи пізно під зухвалим (і необхідним) натиском юного вільнодумного покоління має так чи інакше пасти, залишитись у минулому, стати піском (прахом) історії («пісок» – це теж метафора, котра у доведеній до точки кипіння і точки неповернення кульмінації і розв’язці буквально і фігурально засипає і ховає під землею віджиту реакційну систему).

Цікаво, що батько спершу зовсім не виглядає тираном. Він здається люблячим і навіть м’яким, тихим і навіть, повторюся, сумлінним чи принаймні таким, у кому чи до кого те сумління по безсонних ночах щось промовляє. І режисером зумисно розмивається той момент, коли батько і чоловік перестає бути батьком і чоловіком і перетворюється на монстра-фанатика. Ту межу трансформації неможливо провести чітко, оскільки фанатик не з’являється і не прокидається в батькові несподівано, він сидить там постійно і вилежує свій вихід назовні так само, як в дівчатах визріває насіння незгоди.

Жоден із членів родини не виступає головним героєм чи героїнею. Хоча очевидно, що найцікавішим персонажем є матір, яка до самого фіналу нібито розділяє позицію патріарха, намагаючись оксамитовими словами і шовковими рухами в усьому тому догоджати, полірувати всі бодай найменші натяки на гострі кути у домі. І при цьому вона ж має сміливість звертатися до чоловіка з «майже нахабним» проханням, яке традиційна іранська дружина навряд чи змогла би собі дозволити. Матір уголос каже, що бунтарі самі винні і заслужили на покарання. А мовчки, не видаючи жодного звуку й очевидно голосного співчуття, плаче над розірваним обличчям сторонньої дівчини (чиєїсь доньки), з м’яса якого довго й обережно витягує пінцетом сміття і картеч…, і то є навмисно дуже довга убивча сцена, знята максимально крупним повільним лагідним (але не щадливим) планом від сповненого жаху і жалю серця.

Головний же герой тут – не батько, не матір, не старша і не молодша донька, а поступальний процес визрівання непокори, котрий завершується словами «Я не сяду!» у відповідь на багаторічне положення сидіти тихіше води, нижче трави. Кульмінаційна погоня в наземних і підземних піщаних катакомбах – ефектна персоніфікована метафора самої іранської (чи загалом ортодоксально патріархальної) системи, котра збудована з піску і виглядає на перший погляд доволі міцно і практично на віки, та ризикує будь-якої миті провалитися під натиском динамічного тупотіння збурених ніг, під тиском зірваного з точки, що здавалася мертвою, руху вперед.

Анастасія Лях