Буча

Банальність зла. Рецензія на фільм «Буча»

Ми не відповідальні за зло, скоєне іншими

Нашумілий фільм «Буча» дістався українського прокату після десятків закритих показів по світу і в Україні. Ще на старті промоції проєкту до його творців виникла маса запитань, здійнявся неабиякий шум у кіноспільноті. Це перша ігрова стрічка, присвячена подіям у Бучі на початку повномасштабного вторгнення, і далеко не всі були готові так швидко побачити художнє переосмислення цієї трагедії на великих екранах. Стрічці закидали експлуатацію війни й людських страждань та історичну неточність (чого лише вартий постер, де замість Бучі були зображені руйнування Бородянки).

Багато дотичних до індустрії розмірковували про етичність та вчасність роботи над складною темою так рано після згадуваних подій. Адже дуже легко знецінити людські страждання, або перекрутити факти чи призвести до ретравматизації людей в разі невдалого опрацювання матеріалу.

Творці фільму також додавали масла у вогонь, виголошуючи плани показати свій чудовий фільм на фестивалях класу А, ще раз продемонструвавши всьому світу  жахіття, що їх чинить російська армія в Україні. Щоправда, все скінчилося лише участю у Варшавському кінофестивалі.

Та як би там не було, не можна не погодитись, що кіно про війну варто знімати не лише після її закінчення, тим паче, що триває вона вже десятиліття, і за цей час вийшло чимало у тому числі й ігрових картин, заснованих на реальних подіях.

«Буча» теж спирається на реальних персонажів та факти. Головним героєм стрічки виступив Костянтин Гудаускас – громадянин Казахстану, який отримав політичний притулок в Україні після суду в себе на батьківщині. На початку вторгнення він вивіз сотні людей з окупованих міст та селищ Київщини, користуючись своїм казахським паспортом для перетину блокпостів росіян. Причому його куратором на старті виступила кримська татарка з ГУР МО.

Щоправда сценарист Олександр Щур («Побачення у Вегасі») нам про це вирішує повідомити лише на фінальних титрах, напевне, щоб додати герою таємничості, а фільму – більшої невизначеності, що панувала навесні 2022 року. Головний герой Костя просто чує у телефоні жіночий голос, який просить його вивезти з Бучі сім’ю українського розвідника, поки до них не дісталися ФСБшники, які розшукують і страчують активістів, ветеранів, військових та їхні сім’ї на захоплених територіях.

Ця перша поїздка за російські блокпости стає для Кості воротами в пекло, яке списане з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі, якою надихалися автори фільму. Не маючи, що втрачати, окрім молодого друга Діми з Білої Церкви, Костя втягується у порятунок людей, щораз ризикуючи життям при перетині блокпостів. Він немов герой шпигунських трилерів, то робить це за вказівкою куратора, а то наперекір усім, навіть українським військовим, з якими завше сідає переговорити перед пірнанням у потойбіччя окупованих територій.

Власне у цих розмовах з військовими, а згодом другом Дімою, і розкривається образ Кості, зіграного польським актором Цезарієм Лукашевичем, якого ви могли бачити у відомих своїм візуальним виконанням олійними фарбами стрічках «З любов’ю, Вінсент» та «Кріпачка». Таких ключових для розвитку арки героя діалогів у стрічці обмаль. З них глядач має скласти картину того, як пекло війни змінює Костю, який спочатку втрачає страх, коли вперше живим повертається через блокпости росіян, потім впадає в гординю і починає з ними сперечатися та навіть виховувати, а далі вигорає, втрачаючи останнє, що тримало його у світі живих, проте чудом перероджується разом зі звільненням Київщини.

Є тут і ще один важливий герой – полковник ФСБ Ніколай Івановіч, добре зіграний Вячеславом Довженко («Будинок Слово», «Інший Франко»). Він керує загоном, котрий вишукує військових, активістів та політиків на окупованих територіях. Щоправда доволі швидко полковник навіщось осідає у маєтку українського композитора Ігоря Поклада, де п’є віскі, грає на більярді та роялі. До цього він устигає телепортуватися у різні місця, щоб дати авторам змогу показати через суперечності в рядах ворога різноманіття облич цього тотального зла.

На цьому, власне, і закінчується сюжет стрічки, далі починається типова експлуатація війни. Адже основну масу хронометражу режисер Станіслав Тіунов, за плечима якого лише продюсування двох комедій та шоу конкурсів краси, відвів під найвідоміші моменти першого етапу повномасштабного вторгнення. Є тут, наприклад, вбита Ірина Фількина, чиє посмертне фото з яскравим манікюром облетіло світові ЗМІ, а також інші відомі жертви окупованої Київщини, є й культове вже звернення до російського військового корабля та жарти про неочікуване для ворогів багате життя в Україні, включно з банальною крадіжкою пральних машин, згадали і чеченських тік-токерів, здатних воювати лише з цивільними.

Варто відзначити, що автори не збрехали, кажучи, що покажуть світові страшні моменти вторгнення, адже вони їх відтворюють буквально дослівно. Наприклад, у стрічці використана реальна телефонна розмова Ірини Фількиної з донькою. Остання розмова. Всіх жертв війни, історії яких показано у стрічці, автори демонструють на фінальних титрах. Тому сенс у демонстрації фільму закордонним глядачам є. Бо хоч про повномасштабну війну й знято вже багато першокласних документальних стрічок, як от «Мирні люди» Оксани Карпович, «Войси з Бахмута» Ігоря Бабаєва, «Порцелянова війна» Слави Леонтьєва та Брендана Белломо, звісно, що оскароносний «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, проте ігрове кіно може дістати ту аудиторію, яка не цікавиться документалістикою.

А от для українського глядача цінність цього фільму досить сумнівна. Адже все показане ми бачили у новинах та переказах, навіть якщо втекли від війни закордон. Ба більше, закладена в героєві Довженка трансформація російських силовиків із всемогутніх і впевнених у собі володарів світу до алкашів на ротації, які все ще мріють захопити Київ, на даному етапі війни виглядає так само непереконливо, як і жарти про «чмонь» з російської армії.

Українські ж солдати показані досить дивно: це красиві й міцні хлопці в прекрасному екіпіруванні (що вже дивно на початку вторгнення), які чомусь стоять непорушно на блокпості й лише від головного героя дізнаються, що ворог відступив з Київщини. Їхня роль зведена до статистів, що вислухають і підбадьорять Костю. Так само, як і ролі решти персонажів фільму, які демонструють трагічну долю реальних людей, проте ніяк їх не розкривають, а отже співпереживання у глядача викликають лише на базовому рівні знущань, ґвалтувань та вбивств.

Фільм «Буча» попри голосну й супроводжувану скандалами промокампанію і заяви про високу художню цінність виявився сумішшю трилера у зародку та агітфільму, який всотав у себе максимальну кількість найбільш медійних трагедій та мемів першого етапу повномасштабного вторгнення і цим скирдуванням вульгаризував народну травму ледь не до буденності. Використання у назві картини Міста-героя Бучі лише підкреслює це намагання авторів експлуатувати вже не раз висвітлені злочини росіян, що в сумі з примітивним аудіорядом та кліповим сценарієм робить стрічку банальною й нездатною розкрити в цілому непогану ідею внутрішніх перетворень, що їх зазнають два ключові персонажі по різні сторони блокпостів.

Дмитро Сидоренко

Буча

2024 рік, Україна

Продюсер: Олександр Щур

Режисер: Станіслав Тіунов

Сценарій: Олександр Щур

У ролях: Цезарій Лукашевич, В’ячеслав Довженко, Анастасія Нестеренко, Сергій Стрельников

Оператор: Євгеній Кирей

Композитор: Іса Меліков

Тривалість: 118 хвилин / 01:58