Малевич

На 53-му кінофестивалі «Молодість» відбулася гучна прем’єра української стрічки «Малевич» – ігрового байопіку про життя і творчість антирадянського художника-авангардиста (основоположника супрематизму) Казимира Малевича, автора найбільш суперечливої картини в історії світового живопису «Чорний квадрат», котра вже більше століття незмінно балансує між титулами найбільш ідейного шедевра і найбільш переоціненої пустушки. Суть новаторського нонконформістського мистецтва Малевича (котрого справедливо можна назвати як генієм, так і шизофреніком) полягала у відмові від реальності та предметності, у вивільненні живопису від тягаря конкретної дійсності й у зосередженні на чистій формі і чистому кольорі. І мабуть, найбільша проблема фільму якраз у тому, що він не зумів створити ані чисте мистецтво, ані навіть брудне і натомість усупереч ідеології того, про кого це кіно знято, зациклився на буквальній і досить примітивній очевиді.

«Малевича» зняла Дар’я Онищенко, для котрої її третя повнометражна робота після дещо сирої і місцями фальшивої «Істальгії» і після щирих і відчайдушних «Забутих» стала, на жаль, професійним і мистецьким регресом, оскільки правду і чисті чуття другого фільму затьмарило повернення до кострубатості і підробки. Підробки у тому сенсі, коли арт заміщається псевдоартом, а думка – псевдодумкою, і креативна легкість обтяжується залізячною подачею, наче «плетені стільці на болтах і на гайках» з поезії Бродського. Тобто стрічку, котра і змістом, і формою має протестувати проти радянської естетики, схильної геть усе перетворювати на потворні тюремні конструкції (Казимир Малевич, до речі, спершу сприйняв більшовицьку революцію із захватом, помилково гадаючи, що вона відкриє антиімперський прогресивний світ експериментів і свобод, але дуже скоро зрозумів, що натомість одна вузька система замінилася іншою, ще більш вузькою), якраз парадоксально сплюндрувала радянськість. Радянськість у розумінні намагання всюди прокладати прямі лінії і прямі сенси.

Безумовно, немає нічого поганого і тим паче неприйнятного у спробі режисерки прокласти місток між Малевичем і сьогоденням (тим паче коли у нинішньому не лише політично-географічному, а і культурно-екзистенційному протистоянні йде боротьба зокрема і за те, аби Казимир Малевич називався українським, а не російським/ руським художником), між тодішнім тоталітарним пресингом, який силувався ув’язнити кожну інакшу думку й обрізати кожні крила, втиснути в обмежений периметр кожний простір і навіть приструнити сам час, із сьогоднішнім безцеремонним і максимально цинічним натиском того самого тупого сусіда із комплексом старшого брата. І добре, нехай шлях Малевича їй хотілося показати передовсім через митецьке протистояння з конструктивістом Володимиром Татліним і ідеологічне протистояння з чекістом у виконанні Олексія Горбунова. Так само певно що варто привітати окремий акцент на тому, як у чорних вузьких силуетах Малевича відобразився Голодомор.

Але у контексті (на жаль, дуже вузькому) роботи Дар’ї Онищенко загадковий світ і загадкове світосприйняття супрематиста так і лишилися для глядача геть нерозкритими. Вірніше не стільки нерозкритими (таїни мистецтва і не варто розкривати у прямому сенсі слова), скільки такими пласкими (як геометричні фігури анфас на білому папері, за якими немає ніякого іншого, окрім геометричного, змісту), що зовсім не надихають і лише вкоріняють в далекі від живопису і від нетривіального мислення голови цілковиту упевненість, що Казимир Малевич – божевільний позер чи нещасний істинно душевнохворий, навколо психів котрого вибудувалася велика лжеестетика (чи навпаки, порожню пересічну упевненість, що він геній, але його геніальність надто геніальна, щоби намагатися її зрозуміти). І такому сприйняттю Малевича знову ж таки, на превеликий жаль, так само посприяло незграбне виконання актора Віталія Ажнова, котрий у кадрі виглядає щирим тільки тоді, коли посилає ворожих до свого екранного «я» персонажів «нахєр». А загалом уся незграбність фільму досягає символічного апогею, коли головний герой вилітає з вікна на орнітоптері, проте замість того щоб злетіти, падає мішком на землю.

Все ж щоб зробити тонке (а не товсте, як пропагандистська газета) кіно про авангардиста, треба самому/ самій хоч трохи бути авангардистом. І для отримання оплесків від непретензійної публіки, звісно, достатньо ура-патріотичної репліки про спалення Кремля. Проте якби сам Малевич мав змогу побачити стрічку «Малевич», то напевно що… послав би нахєр самого себе.

Сумнівно, що прямокутники і квадрати Малевича були геометризацією вигляду з висоти пташиного польоту лаконічних ландшафтів, хоча таке тлумачення має місце, тим паче що художник колись дійсно захоплювався аерофотозйомкою. Сумнівно хоча би тому, що така інтерпретація є предметизацією й об’єктивізацією, проти яких, власне, виступав супрематизм. Цікаво, що стиль Казимира Малевича розпочався «Чорним квадратом», який зрештою і став його візитівкою, а завершився картиною «Біле на білому» або «Білий квадрат», яка вважається «останньою стадією супрематизму» (після чорної і кольорової). На ній буквально біле полотно замальоване білою фарбою, а поверх білої основи під невеликим кутом до умовної лінії горизонту нанесено білий квадрат. Цілком можливо, що сам художник істинним апофеозом свого світогляду вважав саме «Біле на білому», де зникла не тільки предметність, а і колоризація, лишивши простір абсолютно чистим, втім не самотнім… У фільмі «Малевич» про «Білий квадрат» узагалі немає жодного слова. І чесно кажучи, фільм «Малевич» – це дуже нечистий простір, чистий від самого Малевича.

Анастасія Лях

Малевич

2024 рік, Україна/ Сербія/ Італія/ Швейцарія

Продюсери: Анна Паленчук, Марія Каель, Дар’я Онищенко, Клаудія Леманн, Паоло Марія Спіна, Мирослав Могорович, Ерік Холланд, Ігор Корж, Юлія Рибінська

Режисер: Дар’я Онищенко

Сценарій: Дар’я Онищенко, Анна Паленчук

У ролях: Віталій Ажнов, Олексій Горбунов, Саша Новіков, Ірма Вітовська, Марина Кошкіна, Христина Федорак, Дарія Творонович, Костянтин Темляк

Оператор: Олександр Рощин

Композитори: Мілош Єліч, Рафаелле Петруччі

Тривалість: 90 хвилин/ 01:30