Завдяки фестивалю «Нове німецьке кіно» українським кінолюбам пощастило побачити… вірніше не так, відбути досвід переживання тригодинної родинної драми (місцями чорної трагікомедії) Маттіаса Ґлазнера «Вмирання», котра здобула на Берлінале 2024 «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій і котра загалом є напевно найкращою німецькою стрічкою не лише цього, а й декількох чи навіть багатьох останніх років (хоча Ґлазнера варто називати продовжувачем кінематографічної традиції не стільки великих німців на кшталт Віма Вендерса чи Вернера Герцоґа, скільки великого шведа Бергмана, і саме тому головний герой у кульмінаційній сцені святкування Різдва, де і стається ключове безпосереднє вмирання, дивиться фільм «Фанні та Александр»). І до речі, нагороди саме за сценарій – це найбільш зрозумілі звичайному (непрофесійному) глядачеві відзнаки, а відзначені такими призами картини можна назвати глядацькими навіть попри їхню артхаусність, адже глядачеві насамперед потрібна історія, а не акторство чи режисура…, геть усім насамперед потрібні історії.
«Вмирання» – історія однієї родини в п’яти частинах. Перші три частини розповідають одні й ті самі події з ракурсу і світогляду трьох персонажів. Спершу це оповідь з точки зору матері, котра має запущений діабет (до котрого, як дізнаємося пізніше, додалися гостра печінкова недостатність і рак піхви) і ледь здатна контролювати своє відмовляюче тіло. У першій сцені ми знаходимо її на підлозі у нічній сорочці зі слідами випорожнень і колотими ранами найглибшого сорому на немолодому, проте ще не надто старому обличчі. Цей сором разом із нами, глядачами, спостерігає і примножує нав’язлива сусідка, котра пропонує поміч, але здебільшого стоїть і просто дивиться. Так само не допомагає жінці чоловік з деменцією чи Альцгеймером, з приводу котрого якраз і навідалась сусідка, бо той вкотре заскочив до її будинку без штанів…
Доросла донька (котру не показують аж до третьої глави, що присвячена безпосередньо їй) ніколи не бере слухавку і не приїздить у гості. А старший син, що так само мешкає не поряд (у Берліні) має купу власних проблем: пологи в близької подруги, котру він колись у юності страшно кохав і котра тепер попросила його типу бути татом для дитини, бо самій надто складно, а біологічного батька вона не хоче бачити; незрозумілі стосунки з дівчиною, котрі він стосунками не вважає; труднощі на роботі, де він, диригент, постійно свариться з композитором, другом і творчим компаньйоном, щодо виконання композиції, яку от-от оркестр під його диригуванням має виконати на прем’єрі (синові присвячена друга глава).
У третій ми знайомимся з донькою, в котрої сильно запущений алкоголізм. Настільки глибокий, що, прокинувшись у готелі, вона телефонує на рецепцію, аби запитати, в якому місті чи країні вона знаходиться. Алкоголізм у поєднанні з німфоманією. Вона працює асистенткою дантиста і закохується у свого боса-стоматолога, котрий охоче гуляє по кабаках і напивається разом із нею, проте виявляється жонатим…
Смотрите легально на MEGOGO
Звісно, сама назва «Вмирання» натякає на жанр чорної комедії, і ми не допускаємо, що це трагедія замість комедії, бо не хочемо допускати відсутність в автора почуття гумору і наявність нездоланного песимізму на екрані (адже екран для того й існує, щоби хоч якось долати нездоланний песимізм реального життя). І чимало подальших сцен нібито теж іронізують над обставинами буття і конкретно родини Лунісів, і людського буття загалом. Це і фрагмент із соціальним працівником, який від лиця держави відмовляє матері у збільшенні допомоги попри свідчення сусідки, що пані Луніс нездатна про себе піклуватися і лише намагається справити про себе ліпше враження, ніж є насправді; відмовляє зі словами «Якщо людина здатна справити про себе гарне враження, отже здатна і попіклуватися про себе». І всі сцени, де дочка або фліртує зі стоматологом поверх пацієнта з відкритим ротом, або з’ясовує стосунки. І перша кульмінація (так, тут їх дві: одна з блюванням, друга із вмиранням), в якій горе-сестра на концерті брата псує горе-прем’єру горе-композиції, яка і без того не йшла як треба, нападом гучного кашлю з подальшим виверженням метафоричної слухацької невіри у чистоту і нефальшивість високого продукту від митця.
І сам синопсис відчайдушно і навіть беззаперечно заявляє про чорну комедію: дисфункціональна сім’я, де матір помирає від невиліковної хвороби, батько страждає від прогресуючої деменції, донька – від алкоголізму і приречених стосунків з одруженим чоловіком, а син безуспішно працює над композицією під назвою «Вмирання»…, намагається реанімувати вмираючі (чи вже померлі) родинні зв’язки. Звучить як чорна комедія, проте відчувається як… світла драма (чи навіть біла драма, як білий вірш). Вмирання (процес, про який Маттіас Ґлазнер зняв тригодинну умовно побутову оперу) не є чимось негативним і тим паче відразним, не є гниттям чи деградацією. Це є заключний акт життя, нічим не гірший за попередні і навіть кращий, бо нарешті чесний.
Так, очевидно, що персонажі Ґлазнера втілюють різні форми вмирання: вмирання фізичне, тобто вмирання тіла, як у матері; вмирання розумове, тобто вмирання мозку, як у батька (розповіді від імені батька у фільмі, до речі, немає, бо вмираючий мозок уже не має власної точки зору); вмирання духовне, тобто вмирання душі, як у доньки; вмирання творче, тобто вмирання митецької думки чи творчої іскри, як у сина. Автор же композиції «Вмирання», істеричний і нещадно критичний до себе та всіх композитор, уособлює, звісно, самого режисера, а його музика – уособлює фільм, який не працює без композиції так само, як прекрасний голос (вокал) доньки, котрим вона послуговується у барах на піку сп’яніння, не працює без алкоголю (як у картині Михайла Козакова «Безіменна зірка» неіснуюча симфонія вчителя музики Удрі не працює без англійського ріжка).
І так, друга кульмінація таки показує буквальне вмирання тіла, не смерть, а власне перехід від життя до смерті, від світла до темряви (цьому переходу, приміром, у французькому серіалі «Багряні ріки» присвячена ціла двосерійна справа четвертого сезону, де йдеться про художників вигаданого напряму «аніма обскура», тобто «темна душа», котрі намагалися зафіксувати на полотні не смерть, а саме передсмертний стан, процес відходу). Проте у Ґлазнера це радше рух навпаки, від темряви до світла… Вмирання його героїв починається не за мить, а дуже задовго до смерті. Від народження сина, котрому була не рада матір. Таким чином життя у Ґлазнера виступає синонімом замовчаної нелюбові, про яку матір ніколи не говорила синові, про яку син ніколи не говорив матері (їхній взаємно щирий діалог про зізнання, в якому люди зазвичай вголос не зізнаються, звучить не шоком, а просвітленням), про яку брат і сестра не казали одне одному. Вмирання ж відкупорює якщо не саму правду, то принаймні уявлення про можливість співіснування з нею. А прийняття співіснування з правдою виступає синонімом відчуття чесної любові…, тож п’ята глава називається «Любов».
У четвертій (ключовій) главі під назвою «Тонка межа» (тонка межа між умиранням і смертю, між життям і умиранням, між розумінням і усвідомленням, між здатністю чути і здатністю слухати…) композитор Бернард, який на кожній репетиції (за його переконанням стабільно невдалій, бо то музиканти грають «Вмирання» як треш-м’ясорубку із зомбі, то недоречним пафосним кліше звучить дитячий хор, то віолончелістка замість того, щоби віолончель пережила перехід, просто грає тихіше…) кричить про необхідність відкласти прем’єру, убивається страхом видати кітч замість мистецтва, перетнути вліво чи вправо тонку межу між тим станом митецького твору, коли він помірно потурає публіці і все ще лишається авторським висловлюванням, і тим станом, коли він надто потурає публіці або навпаки, є суто авторським і нікому незрозумілим і відповідно геть нікому непотрібним. «Нехай і композиція зветься «Умирання», та це не значить, що слухач має помирати від нудьги…», «Ваш твір не має сенсу, бо в ньому немає надії…», – жаліються члени оркестру. Бернард же, як і Маттіас Ґлазнер, не про безнадійність «розповідає» цю музику (чи цей фільм), а якраз навпаки: про надію якщо не жити життя як хочеться (бо то нікому ніколи не вдається), то принаймні закінчувати. І добре, якщо в теплих обіймах.
Анастасія Лях
Вмирання (Sterben)
2024 рік, Німеччина
Продюсери: Ульф Ізраел, Ян Крюгер
Режисер: Маттіас Ґлазнер
Сценарій: Маттіас Ґлазнер
У ролях: Ларс Айдінгер, Ліліт Штангенберг, Корінна Харфух, Роберт Гвіздек, Рональд Церфельд, Ганс-Уве Бавер
Оператор: Якуб Бейнарович
Композитор: Лоренц Дангель
Тривалість: 180 хвилин/ 03:00