Бліц (Blitz)

Оскароносний британський режисер Стів МакКвін уперше з часів «Голоду» (не рахуючи телевізійних проєктів) повернувся до кіно про батьківщину. Після нью-йоркського «Сорому», південноамериканських «Дванадцяти років рабства» і чиказьких «Вдів» постановник зняв історичну антивоєнну стрічку про нацистське бомбардування Лондона у 1940-му очима дитини. І цілком очевидно, що це повернення в нібито далеке минуле відбулося для МакКвіна під впливом сьогоднішніх російських ракетних ударів по Києву та інших українських містах.

На одному зі вступних кадрів хлопчик нібито солодко і мирно спить у своєму ліжку і напевно що бачить кольорові приємні сни. Але за його спиною нам показують молоду матір (Сірша Ронан), яка «спить» із відкритими очима і дивиться на потилицю сплячого сина, і не ворушиться від колосальної внутрішньої напруги… Напруги в очікуванні удару з неспокійного рваного неба. Її красиве бліде обличчя заклякло в цьому повільно вбиваючому чеканні… Лондон потерпає від регулярних гітлерівських нальотів. Будинки палають і щодня перетворюються на попіл і руїни.

Зрештою Рита, яка мешкає разом зі старим батьком-піаністом, дев’ятирічним сином Джорджем (темношкірим хлопчиком, народженим поза шлюбом від чорного іммігранта, котрого одного вечора заарештували посеред вулиці і депортували… ; через це злі язики називають Риту «горе-нареченою з мавпочкою на шиї») і котом, вирішує відправити сина в евакуацію у віддалене від столиці більш безпечне місце. Але евакуюють тільки дітей без дорослих, тож Джордж, який кричить, що не хоче нікуди їхати і що «ненавидить» матір за цей вчинок, вирушає кудись наповненим дітьми потягом, а Рита лишається, як і решта молодих матерів та бездітних жінок, працювати на заводі з виготовлення боєприпасів…, не знаючи, що її хлопчик вистрибнув на ходу з поїзда і відправився шукати дорогу додому…

Із кожним новим фільмом Стіва МакКвіна ми чекаємо повернення того Стіва МакКвіна, котрий зняв «Голод» і «Сором»: сміливі, різкі і шокуючі глибоко інтимні історії про самокатування плоті і душі. Проте той МакКвін чомусь не повертається… і натомість пропонує хороший, розумний, пронизливий мейнстрим. Тож «Бліц» можна назвати мейнстримною і лайтовою варіацією на тему «Розфарбованого птаха», де так само історія хлопчика, що дивиться на війну дитячими дорослішаючими очима, має форму казки-пригоди про Колобка, котрий пішов із дому, зустрів на шляху як хороших, так і поганих людей, як живих, так і мертвих (або щойно живих і от уже мертвих, причому деяка смерть стається необов’язково напряму від війни, але опосередковано так чи інакше від неї), котився тропою далі від кожного зустрічного, рятувався від кожної менш жахливої чи більш жахливої халепи, аби нарешті повернутися.

Смотрите легально на MEGOGO

Хто не дивився екранізацію епатажно жорсткого роману Єжи Косинського, тому напевно сцена МакКвіна у стилі класичної діккенсовщини і зокрема «Олівера Твіста», де Джорджа експлуатує банда мародерів і серед іншого змушує стягати коштовності з мертвих тіл лондонської еліти, що застигли майже цілими і неушкодженими за своїми багатими делікатесними ресторанними столиками (як на «Титаніку»), бо вибух, що перервав їхню вечірку, розірвав не їхні тіла, а їхні легені…, здасться шокуючою. Та на тлі чорно-білої жесті «Розфарбованого птаха» з педофілією і зґвалтуваннями це точно дуже м’який і делікатний шок.

«Бліц» не показує фронт, лише тил, лише мирне цивільне місто з великою кількістю жінок, старих і дітей (фільм МакКвіна, власне, і є присвятою матерям і дітям, яких накриває вибухова хвиля чоловічої війни); величезне місто, яке геть не готове ані до бою, ані до оборони. Жінки намагаються протестувати проти відсутності укриттів, скандують і вимагають захисту. Станції лондонського метро настільки переповнені, що люди сплять не тільки на платформах, а і на рейках, тоді як поліція пробує виганяти і не впускати. І серед того страху і того хаосу в масі, ну звісно ж, народжуються і нова творчість, і нова ідеологія. І вкотре знову виглядає вражаючим протверезливим ляпасом той факт, що те, що здавалося історією і далеким минулим, сьогодні стає знову сучасністю. Нацистський бліцкриг на Лондон рівняється рашистському бліцкригу на Київ (і британський режисер, звісно, міг би екранізувати актуальні події у тій же Бучі чи Ірпені, як роблять надто поспішаючі українські мувімейкери, проте розуміє, що історія, аби стати історією, потребує десятиріч, неквапливого погляду через роки), під виття сигналів повітряної тривоги люди кудись панічно біжать з котами у кошиках, і поки народ ночує у метрополітені, істеблішмент робить вигляд, наче нічого не відбувається, і продовжує механічно розтягувати відблиск вчорашнього світського життя (але бомби не знають класової переваги і б’ють навіть по найтовстіших кишенях).

Стів МакКвін повертається до теми расизму, адже саме расистська ідея спершу спричинила рабство, а потім Другу світову (і ледь не всі війни загалом). І коли в укритті біле подружжя намагається демонстративно відгородити (не відгородитися, а саме відгородити) чоловіка в чалмі, чорношкірий поліцейський закликає ставитися з повагою одне до одного, бо «всі у цій країні і під цим захисним дахом рівні», закликає не бути таким самим Гітлером, який розділив раси та етноси. У фільмі промова порядного стража-гуманіста ясно що присоромлює і змушує замовкнути білих шовіністів (і надихає малого Джорджа визнати власну темношкірість, якої він не розумів і уникав). Але до того нам показують головного героя посеред лондонського так званого Імперського кварталу з вітринами, що демонструють плоди британського імперського колоніалізму: банани, какао, рабів… Очевидно, що МакКвін, показуючи тил і не показуючи фронт, показуючи внутрішню сегрегацію і не показуючи зовнішній нацизм/ фашизм (лише у вигляді падаючих зі змордованого неба снарядів), пропонує кожному, хто є жертвою, зазирнути всередину, у свій особистий тил, де дірок не менше, ніж на лінії зіткнення (де суперечки про те, хто є достатньо українським українцем, а хто недостатньо, дірявлять оборонну стіну).

М’яко освітлений, старомодний «Бліц» розповідає історію пошуку дому, котрий буквально виявляється ущент зруйнованим, але фігурально знаходиться саме тоді, коли фізичної споруди більше немає. І ця історія є не історичною, а універсальною. Універсальною, як пісня в метро для всіх, хто сховався в цю мить, у цю годину, цей день від тони падаючого з неба смертоносного металу і хто усвідомлює, що дім – не будинок, а внутрішній компас, що показує правильну путь.

Анастасія Лях