Гра в кальмара, 2 сезон (Ojing-eo Geim/ Squid Game, season 2)

Найгучніший серіал останніх років повернувся з довгоочікуваним другим сезоном, який зумів приголомшити ще більше за перший. Жанр гри на виживання, граючись у сиквели, ризикує потрапити у власну ж пастку і просто повторити те саме, тільки з іншими персонажами та іншими варіаціями ігротеки. «Голодним іграм» колись вдалося змінити вектор і уникнути самоповторів, коли гра спершу перетворилася на революцію, а потім перейшла у війну… Серіалу «Гра в кальмара» зміна вдалася ще краще… Власне, другий сезон так само можна віднести до стадії революції, але це зовсім не значить, що у третьому (завершальному) нас чекає війна. Бо це шоу настільки провокативне і непередбачуване (окрім одного-єдиного повороту, коли перший сезон закінчився виграшом головного героя), що взагалі неясно, до чого ця притча про умоглядність моралі зрештою приведе.

Причому непередбачуваність другого сезону найсильніше б’є по голові ще до того, як розпочинається безпосередня гра. І найбільш ударний твіст поцілює в глядача розривною кулею не у кульмінації і не у фіналі, а на останньому кадрі другої серії, коли стає зрозумілим, що межі між злом і добром, аморальністю і моральністю, садизмом і гуманізмом узагалі не існує… Головна проблема людини у тому, що вона «обирає червону таблетку» – так південнокореєць Хван Дон Хьок, режисер і сценарист «Гри в кальмара», цитує й інтерпретує канонічну дилему «Матриці». Причому вибір червоної пігулки, на думку автора, свідчить не про бажання дізнатися правду, а про прагнення бути гравцем, стати героєм гри (неважливо якої: гри у супергероя, гри в кальмара, гри в ілюзію можливості змінити світ чи розфарбувати сіру реальність) замість того, щоб, обравши синю, просто жити.

І тому більшість волоцюг у парку, до яких підходить вербувальник з пропозицією обрати між булкою і лотерейним квитком, обирають не гарантовану їжу, а примарний шанс опинитися на вершині чи бодай усередині гри. Адже так, справа не тільки у грошах. Інакше би це шоу, говорячи лише про банальну людську жадобу, не стало феноменальним.

У другому сезоні форма, що на перший погляд здається тією ж самою, зазнає суттєвих внутрішніх трансформацій. Нібито незначні нюанси змушують історію ітерувати принципово по-новому. По-перше, цього разу розкриваються характери не лише гравців, а і солдатів. По-друге, намаганням допомогти учасникам вижити і розкриттям того факту, що він фіналіст попереднього набору, Сон Гі Хун робить і решті, і самому собі ведмежу послугу, не кажучи вже про значне ускладнення психологізму начебто простого вибору: жити або грати (легко відмовляти від участі у грі тому, хто вже має виграш). По-третє, щоби ще більше заплутати глядачів у розумінні правди і кривди, очевидний інтелектуал і соціальний філософ Хван Дон Хьок робить правила «безжальної, антилюдської» гри «ще більш людяними»: тепер не лише один раз, а після кожного раунду можна голосувати за припинення «забави», до того ж після кожного раунду можна піти додому з грошима, розділивши порівну між уцілілими ту суму, що на поточний момент накрапала в свиню-скарбничку.

Смотрите легально на MEGOGO

От тільки проблема в тому, що що більше не вціліє, то більше накрапає… На перегляді другого сезону розмірковування про «дивну» прив’язку феєрично жорстокого і феєрично кривавого змагання (змагання для одних, розваги для інших, роботи для третіх…) до дитинства продовжують розбурхувати струни і без того схвильованого мозку. Антураж і режим гри невипадково нагадують піонерський табір (не вистачає хіба що вечірньої дискотеки перед відбоєм). Кольорова палітра декорацій, атрибутики, костюмів є відсилкою до світлофора, а світлофор – це, мабуть, перше, що ми у дитинстві вивчаємо в контексті безпеки та небезпеки; а також гама алюзує до райдуги – найпершого уявлення дитини про барви і відтінки. Так само трикутник, квадрат і коло є не лише найпростішими геометричними фігурами, а й загалом першими формами, через які діти пізнають світ. Тобто дорослий вибір між життям і смертю зумисно відсилає до найперших базових знань, які ми отримуємо після народження, а найпримітивніші дитячі ігри – до найпершої соціальної комунікації. Мораль теж у дитинстві здається найпростішою категорією: добро – це добро, зло – це зло, убивство – найтяжчий гріх. Проте що старше стаєш, то менш зрозумілими і чіткими стають її рамки і півтони.

І до речі, як і перший сезон, другий ковтається одним махом, наче далґона, і так само швидко тане на язику. День за переглядом семи серій нагадує день гуляння з дитинства, коли від ранку до вечора встиг у дворі пограти в десятки різних розваг, а час промайнув як одне клацання пальцями. Власне, глядач «Гри в кальмара» мало чим відрізняється від її персонажів-учасників, адже він так само дуже швидко перестає помічати розбризкані по декораціях мізки (ніби мізки – то теж декорація) і так само напролом просувається до слова the end (або game over). А його (тобто наш, глядацький) виграш наприкінці – це та сама можливість відчути вершину, з якої найприємніше впасти осяяним щасливим обличчям назад у буденне багно.

Анастасія Лях