Повернення (Повернення Одіссея, The Return)

Через багато-багато років після «Англійського пацієнта» і ще більше після «Буремного перевалу» Рейф Файнс і Жульєт Бінош возз’єдналися в канонічних гомерівських образах Одіссея і Пенелопи, і їхні набагато старші, але, мабуть іще прекрасніші обличчя виразили глибоку зрілість, античну трагічність і позачасове благородство. За два роки, як відомо, Крістофер Нолан представить свою версію «Одіссеї». І напевно це буде приголомшлива подорож за дуже великі кошти, з інтелектуальними головоломками і фірмовими ноланівськими викрутасами. Але навряд чи їй вдасться перевершити гостру лаконічну простоту «Повернення», яке подивилося на знамениту поему як на антивоєнну притчу і суцільну метафору боротьби з післявоєнним посттравматичним стресовим розладом.

Італійського режисера Уберто Пазоліні пригоди не цікавлять зовсім. Він присвячує картину виключно останній главі «Одіссеї», де головний герой після двадцятирічної відсутності (половину якої зайняла війна, а половину – непередбачувані мандри) нарешті повертається додому, на рідний острів Ітака, де чекають (а може, уже й не чекають, адже він не знає того достеменно) дружина і майже дорослий син, котрого батько жодного разу не бачив. У той час як острів потерпає від повільного декадансу, нестачі їжі і пресингу варварів, які прибувають і прибувають свататися до Пенелопи, схиляючи майже зневірену жінку до обрання нового чоловіка і відповідно нового правителя, змучене, але живе тіло поверненця викидає лазуровою хвилею на кам’яне узбережжя…

Настрій і темп, і колір «Повернення» похмурі і потребуючі зцілення від депресії, не дивлячись на сонячний грецький острів, омитий бірюзовими водами Іонічного моря. Формально історія повністю дотримується гомерівського сюжету включно з кульмінаційним змаганням наречених у спробі вистрелити з Одіссеївого лука і ганебної неспроможності навіть тятиву натягти. Та під зовнішнім слідуванням за першоджерелом і зовнішньою поетикою «так собі ховається», наче тверда жилава плоть поверненця з того світу під розхристаним лахміттям волоцюги, прозаїчна внутрішня сучасність про війни й агресію, котрим немає ні кінця, ні краю.

Окрім ПТСР це ще історія про харасмент. Дикуни, загарбники, нападники, анексіоністи (всі ласі до чужого, що погано лежить) скупчилися, оточили жіночу «броню» Пенелопи (за деяким одиночним винятком не тому, що жадають її як жінку, а тому, що прагнуть володіння, в якому пустує крісло володаря) і тиснуть, напосідають, насувають з усіх сторін, наполягають, накидають і змушують. Навала розлючених, нетерплячих, зовсім неделікатних, грубих, голодних і спраглих до наживи чоловіків оточує самотню безсилу жінку і чинить над нею очевидне насильство, нехай і не торкаючись її фізично. Не отримуючи бажаного, вони йдуть деінде і чинять уже прямолінійне фізичне насилля, ґвалтуючи випадкових дівчат і молодиків на вулиці.

Смотрите легально на MEGOGO

А Пенелопа усе тче багряного кольору саван. Удень тче, а вночі розпускає, аби час очікування стояв на місці. Аби час кривавої, як нитка її сізіфової роботи, розв’язки довше не наставав. Формальність форми (формальність «гри» у гомерівську поему) досягає апогею, коли стає зрозумілим, що дружина одразу впізнала в бродязі свого чоловіка (розбитого, пошматованого, пошрамованого, розчарованого, зневіреного і зневажаючого самого себе за кров і підступ, і руйнування, і нескінченні роки небуття), але промовчала. Не для того, щоби він у фіналі вражаюче поцілив із лука. А тому, що зіткнулася не з чоловіком, а з примарою, привидом минулого, в котрому не вдалося розгледіти ні теперішнє, ні майбутнє. Та надія в Пенелопі, як в будь-якій жінці, що чекає на когось близького з війни, навіть з появою тіні не згасла.

«Війна є всюди. І все є війна. Чаша – це війна. Стіл – це війна… Для когось війна то єдиний дім», – каже Одіссей. У фільмі «Повернення» (який зумисно не називається ні «Одіссей», ні «Повернення Одіссея», бо герой неважливий тут сам по собі настільки, наскільки важливе сподівання на те, що той, хто потребує, якщо заслуговує, ментального зцілення, повернеться зрештою не лише викинутим на берег фігурально і буквально тілом, а і душею) немає міфічних істот, немає жодної магії (хіба що магія невичерпного чекання). Ми не знаємо, з якими створіннями (чи внутрішніми демонами) цей (не гомерівський) Одіссей воював у своїх післятроянських «пригодах». Але знаємо, що воював. На війні воював, після війни воював і, як той так само спотворений і нещасний Джон Рембо, продовжує воювати, повернувшись додому… з надією, що десь за кадром війни схована спальня-святилище, спальня-храм, в якій в якийсь із завтрашніх днів війна все ж таки нарешті скінчиться.

Анастасія Лях