Оскільки це мій суб’єктивний список, хочу звернути увагу на деякі недооцінені серіали, а за основний критерій відбору взяти не якість (і тому тріумфатора «Сьоґуна» тут точно не буде), а оригінальність; здатність історії за формою чи за змістом (або і за змістом, і за формою) бути не тим, чого очікує глядач, і бути… неідеальною.
Традиційно тут буде лише коротке символічне пояснення, за що обрано те чи інше шоу, а раніше опубліковані повноцінні рецензії можна прочитати за посиланнями.
Справжній детектив: Нічна країна (True Detective: Night Country)
За реабілітацію (чи реанімацію) улюбленої антології, котра після невдалого другого і суперечливого третього сезонів дискредитувала себе і майже померла; за свіжий арктичний подих, яким на повні груди задихав старий консервативний детектив; за магічну атмосферу дуже страшної полярної казки і потужно харизматичний маскулінно-фемінний дует Джоді Фостер і Калі Рейс.
За високий стиль і сміливість не лише бути монохромним на сучасному надмірно яскравому телебаченні, а й позбавити мальовничий італійський південь будь-якої курортної привабливості; за мистецьку впертість і ризикованість розтягнути одну сцену вбивства на цілу годинну серію; за повністю, стовідсотково виправдану високочолу естетську претензійність.
За погляд на В’єтнамську війну іншими (неамериканськими) очима, за вишукану театральність і не менш елегантну іронію в органічному поєднанні з реалістичним зображенням історичних подій; за щире і результативне намагання попри деяке очевидне висміювання явища завилювання перед протилежною культурою не роз’єднати, а об’єднати західну і східну естетики.
За щирість і мужність украй важкого зізнання перед цілою планетою, котре стосується не лише того, що автор цього маленького гострого автобіографічного шоу став мішенню одержимої переслідувачки, а й того, що він став жертвою буквального чоловічого зґвалтування. За сміливість в епоху феміноцентризму розповісти про насильство, харасмент і аб’юз на адресу не жінки. Та ще й зробити це у настрої чорної трагікомедії і ритмі трилера.
За виключно дорослий погляд на екранну взаємодію актора з великою м’якою іграшкою, за глибоко драматичний екзистенційний перформанс вічного циніка Бенедикта Камбербетча, котрому вдалося і деградувати, й еволюціонувати без жодних карамельних сентиментів. За дике поєднання непоєднуваних жанрів, яке спрацювало.
Ведмідь, 3 сезон (The Bear, season 3)
За все дальше і дальше занурення в дебрі екзистенції крізь маску гастрономічної «комедії» і за вражаючу здатність Джеремі Аллена Вайта бути дуже хорошим хлопцем, який дуже погано ставиться до себе і оточуючих. За вишукане поєднання родинної токсичності і бездоганних тортеліні в одному меню.
За розумне, дотепне, вдумливе, небанальне, стильне, захоплююче переосмислення давньогрецької міфології; найвитонченіше за всю історію комедійне осучаснення історії олімпійських богів. За нову цікаву путь нитки Аріадни, котра веде знаючого глядача одночасно і тим самим, і інакшим шляхом.
День Шакала (The Day of the Jackal)
За магнетичного Едді Редмейна, котрому вдалося переписати відому історію антигероя таким чином, аби мораль розділилася надвоє, безпринципність перейшла на принципи, а холоднокровність стала теплішою.
Сто років самотності (Cien años de soledad)
За дійсно магічну екранізацію книги, котру нібито не можна і не треба було екранізувати. За можливо єдиний випадок в історії, коли екранізація точно сподобалася би автору роману (якби, звісно, Габріель Гарсіа Маркес дожив до цього часу).
Гра в кальмара, 2 сезон (Ojing-eo Geim/ Squid Game, season 2)
За те, що другий сезон спромігся перевершити перший, не потрапив у власну ж пастку, зумів вийти за межі дуже обмежених сюжетних обставин. За приголомшливий непередбачуваний твіст наприкінці… ні, не фінальної, а другої серії.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.