Ущелина (The Gorge)

Цей фільм невипадково вийшов на платформі Apple саме 14 лютого. Ну по-перше, ця дата фігурує в картині (це гіркий день для героїні Ані Тейлор-Джой, бо саме 14 лютого її невиліковно хворий батько, поряд із яким вона не може наразі перебувати, скоює евтаназію). По-друге, стрічка Скотта Дерріксона (котрий одного разу зняв для Marvel «Доктора Стренджа», проте решту кар’єрного часу завжди знімав горори: «Шість демонів Емілі Роуз», «Сіністер», «Чорний телефон») дійсно є дуже романтичною.

Так, «Ущелина» є водночас і горором, і науковою фантастикою, і бойовиком, і навіть чимось на кшталт конспірологічного трилера, бо за тим, що відбувається, стоїть загадкова секретна організація і глобальна міжнародна змова, а відповідно проєкт можна віднести і до жанру трилера шпигунського, адже йдеться про темні справи (десь посередині між конфронтацією та співпрацею, як і завжди буває в реальному світі, як минулому, так і сучасному) між Заходом і Сходом. Але саме романтична історія є в ній найбільш ефектною та дієвою.

А якщо врахувати невеличку порцію жартів, то «Ущелину» цілком можна зарахувати до папки альтернативних ромкомів… Цікаво, що сюжет, придуманий і написаний Заком Діном, наприкінці 2020 року потрапив до відомого «чорного списку» кращих нереалізованих голлівудських сценаріїв. І цілком зрозуміло, чому: історія не просто оригінальна, а вельми неординарна й інтригуюча…, проте рівно до тієї миті, коли загадка виходить на поверхню і стає вкрай неважко здогадатися про весь її банальний політичний підспідок. Утім, витримана до самого кінця висока і потужна романтична хвиля все ж таки здатна не потопити, а винести це кіно благополучно на берег.

На самому початку нам показують професійну снайперку-литовку Драсу (Аня Тейлор-Джой), котра вбиває на замовлення білоруського олігарха. Тим часом на іншому кінці світу таємнича корпорація Darklake в обличчі Сігурні Вівер наймає найкращого американського снайпера Лівая (Майлз Теллер) для виконання надсекретного завдання: відправитися туди, куди точно казати не можна, і там, де саме казати не можна, тримати одиноку цілодобову варту впродовж року, не контактуючи з жодною живою (вірніше людською) душею. Там, невідомо де саме, у відірваних від цивілізації хащах, стоять на місці дві височенні вежі, розділені глибоким вкритим густим туманом проваллям (і ніхто не каже, що саме сховано в тому проваллі). Одна вежа є західною, інша – східною. І двоє високопрофесійних снайперів, найнятих кожен зі своєї сторони, ведуть з вершин тих башт «сліпе» спостереження (жодного уявлення не маючи, що саме стережуть) і мають суворий наказ не випустити з ущелини те, що там знаходиться…, і не контактувати одне з одним…

Смотрите легально на MEGOGO

Так-так, цілком очевидно, що за структурою «Ущелина» дуже близька до… класичної казки, а снайпер і снайперка, ув’язнені у високих вежах, – це принц і принцеса, сміливець-визволитель і красуня Рапунцель, які, зважаючи на сучасність, періодично міняються місцями, себто гендерними ролями. І саме тому, що це казка, геть усе, що в ній відбувається, немає нічого спільного із правдоподібністю (не дивлячись на політичний контекст). І саме через те, що це казка, ми, глядачі, охоче приймаємо повну відсутність реалізму і радо (без жодних «але», аргументованих претензій, цинічних закидів) погоджуємось із усіма надмірними умовностями і нарочитими вигадками, не шукаючи з-поміж прекрасної сюжетної архітектури ні порожнистих, ні тріснутих цеглин…, ні раціональності, ні тверезості, ні здорових роз’яснень… І важливо, що це казка не Ганса Крістіана Андерсена. Радше братів Грімм. Тож на принцесу і принца чекає стовідсотково щасливий фінал.

До речі, про порожнистості (і знову ж таки казки): попередній вартовий, котрого змінює Лівай, розповідає своєму наступникові казку, що ходить таким собі місцевим фольклором від вартового до вартового, про те, що в ущелині мешкають «порожнисті люди» (ніби люди, та водночас нелюди). І Лівай (який у суто романтичних традиціях поєднує тіло найманця з душею поета і навіть сам вірші складає) цитує у відповідь поезію американо-британського модерніста Томаса Еліота: «Ми порожнисті люди. Ми набивні люди. Порохня у нас в голові, наче тирса в опудалі. Наші засушені голоси, коли нашіптуємо щось одне одному, порожньо голосять, як вітер в сухій траві…». Власне, від ментальної порожнечі, котру уособлює жахне провалля, населене порожніми істотами, єдино рятує… лише кохання.

А символізм цього романтичного горору і хімія між акторами (міцніша за хімію у засекреченій лабораторії) рятують історію від низини, до якої опускається поезія у другій половині, коли груба політика і так само грубуватий бойовик, і шаблонна конспірологія руйнують вибудувані з піску і туману казкові башти… До речі, вустами героїв згадується світовий снайперський рекорд – успішний вистріл з відстані 3,8 кілометра; тільки у фільмі говориться, що постріл здійснив невідомий стрілок на Середньому Сході, тоді як насправді рекорд належить українському снайперові, котрий під час повномасштабного російського вторгнення поцілив у ціль під Херсоном. Але, повторюся, казка не передбачає реальних фактів, максимум допускає напівреальні…

Метафоричне провалля між Сходом і Заходом як художній засіб і поетичний троп є слабкішим за метафоричне провалля між чоловіком і жінкою. І тому повертаємося до того, що це передовсім романтична історія. На відміну від розрізнених полюсів геополітичного світу Драсі та Ліваю вдається і контакт встановити, і налагодити зв’язок всупереч заборонам і забобонам, і подолати нібито нездоланну дистанцію. Зрештою пара закоханих (які закохалися у такому місці й у таких обставинах, де емпатична і тим паче чуттєва комунікація начебто є неможливою) долає навіть саму «ущелину», саму порожнечу. І це подолання має рок-н-рольний ритм і… смак пирога з кролятиною.

Анастасія Лях