Цей американський актор родом із невеличкого містечка штату Вісконсін тричі номінувався на «Оскар», але поки що заповітну статуетку не отримав. Мабуть, молоде покоління (підлітки, що становлять основну частину сьогоднішніх відвідувачів кінотеатрів) знає Руффало виключно як Халка/Брюса Беннера з фільмів Marvel, але старша публіка напевно знає і любить актора вже років двадцять, починаючи з ромкомів «Вигляд зверху кращий», «З 13 в 30», «Між небом і землею», де Руффало незмінно грав дуже добрих, дуже позитивних, дуже милих і дуже скромних хлопців.
З роками його ролі стали значно складнішими. Та й саме життя складалося не дуже просто. Не так, як у героїв романтичних комедій. На початку нульових лікарі діагностували Марку Руффало пухлину головного мозку. На щастя, вона виявилася доброякісною. Актор переніс важку операцію, яка призвела до часткового паралічу лицевого нерва та глухоти одного вуха. А через кілька років Марк втратив рідного брата, який був поранений у голову невідомим стрільцем і помер у лікарні (стрілка поліція так і не знайшла).
Я знаю, що це правда (I Know This Much Is True, 2020)
Одразу двох братів Руффало зіграв у драматичному міні-серіалі «Я знаю, що це правда». Ролі близнюків Домініка та Томаса принесли акторові «Еммі», «Золотий глобус» і премію акторської Гільдії. Артист дійсно зміг роздвоїтися на екрані і зобразити двох дуже різних людей (невиліковного шизофреніка і звичайного роботягу-маляра), але однаково поглинених темрявою. Один, чий розум оповитий густим туманом, зав’яз у темряві давно і незворотно; інший, що втратив єдину дитину і пережив болюче розлучення, падає в прірву, але все ж таки ще має шанс повернутися назад до життя і світла. Не маючи перед собою реального партнера, а взаємодіючи натомість із власним дзеркальним відображенням, Руффало тим не менше за допомогою особистого досвіду та особистої трагедії переконливо, дуже щиро, дуже щемко передав стоїчну, незламну суть братньої любові та ніжності.
У центрі уваги (Spotlight, 2015)
Цей журналістський трилер, заснований на реальних подіях, став головною кіноподією 2015 року і зрештою отримав «Оскар» як найкращий фільм. Режисер і сценарист Том МакКарті розповів історію (яка сталася 2001-го і на тлі 11 вересня відійшла в тінь) про те, як команда відділу журналістських розслідувань газети The Boston Globe викрила сотню католицьких священиків-педофілів у штаті Массачусетс і довела факт замовчування і покривання злочинів церковними верхами. І зробив це МакКарті в підкреслено сухій, реалістичній, документальній манері, надихаючись найкращим зразком жанру – політико-журналістським трилером 1976 року «Вся президентська рать» (невипадково в пролозі, де двоє копів обговорюють арешт священика, звинуваченого в розбещенні дітей, що демонструє багаторічність проблеми, котру ховали і брехлива церква, і продажні поліцейські, вказаний саме 1976 рік). Вийшло інтелектуально, інтелігентно, делікатно, гостро і, незважаючи на сухість викладу, страшенно напружено. Провідних журналістів розслідування, які намагаються розговорити жертв та вивести на чисту воду «духовних осіб», зіграли Марк Руффало та Рейчел МакАдамс. Обидва отримали номінацію на «Оскар». Щоправда за другий план, бо «У центрі уваги» – кіно групове, де ніхто не солює і всі працюють спільно як єдиний організм. Тож акторська Гільдія присудила перемогу всьому зірковому ансамблю.
Зодіак (Zodiac, 2007)
Цей заснований на реальних подіях антидетектив Девіда Фінчера, в якому пошуки серійного вбивці Зодіака так нічим і не закінчуються, можна назвати репетицією перед «У центрі уваги» для Марка Руффало. Тут він теж веде розслідування, тільки в якості інспектора, а не репортера (репортера грає Роберт Дауні-молодший) і тісно співпрацює з газетним ілюстратором (Джейк Джилленгол), який розшифровує листи-послання, надіслані Зодіаком, і повністю захоплений цією шарадою. Історію кримінальної загадки, що розтягнулася більш ніж на півстоліття і нерозгадана досі, Фінчер викладає з максимальною хронологічною та фактологічною точністю, ґрунтовно, скрупульозно, знову ж таки сухо, документально. А Джилленгол, Руффало і Дауні ідеально вписуються в образи несхожих один на одного, але однаково одержимих мисливців за невловимим містером ікс, якого їм так і не вдасться спіймати. Персонаж Руффало – дуже старанний, правильний, гарний коп, який носить на роботу краватку-метелика і сумлінно, неспішно, акуратно виконує свій професійний обов’язок. І не можна не помітити, що акторові страшенно йдуть 70-ті: картаті піджаки, кучері та бакенбарди.
Темні води (Dark Waters, 2019)
Часом можна подумати, що про персонажів Марка Руффало нема чого сказати. Він рідко грає ексцентриків чи істериків, чи лиходіїв, чи героїв-коханців. Його типажі часто просто звичайні люди, не поганці і не святі, просто живуть життя і роблять свою роботу, максимально наближені до рутинної, буденної реальності. Саме «робити свою роботу» – головний девіз практично всіх його екранних перевтілень. Його «маленькі» протагоністи ідеально зливаються із глядацькою залою, де кожен може зіставити з героєм себе або свого знайомого, або звичайного правоохоронця, обличчя якого майнуло в новинному телесюжеті, або кореспондента, який повідомив з екрана якусь звістку. Але іноді ці непримітні рядові хлопці роблять щось по-справжньому велике. Як, наприклад, юрист корпоративного права Роберт Білотт із заснованого на реальних подіях фільму Тодда Гейнса «Темні води» (маскулінна та менш екстравагантна версія «Ерін Брокович»). У нульових цей звичайний білий комірець висунув судові позови на сотні мільйонів доларів проти найбільшої хімічної компанії і зумів довести, що завод десятиліттями скидав у повітря і річку технологічні побічні продукти виробництва найнебезпечнішого хімікату ПФОК, що викликає ракові пухлини… До речі, в реальному житті актор опікується екологією і займає щодо захисту навколишнього середовища активну громадянську позицію. І ще… він знімається у дуже розумних режисерів.
Почати знову (Begin Again, 2013)
Нетиповий проект у фільмографії актора та, здається, єдиний музичний. І якби у головних героїв у виконанні Руффало та Кіри Найтлі склалися романтичні стосунки, картину можна було б назвати ромкомом. Але ж ні. Це драмеді про щирість у коханні та творчості, про протест проти комерції та фальші як у першому, так і в другому. Легка, приємна і в той же час не солодка, не сентиментальна історія, в якій Найтлі дуже просто, мило, проникливо співає, а Руффало так само просто і від душі, без задніх думок та гонки за прибутком і заповненими стадіонами її продюсує. Маленьке кіно про нішеву андеграундну музику. Щире кіно про щиру музику. Кіра тихим голоском співає чуттєві балади, а Руффало правдоподібно грає немолодого власника музичного лейблу, який колись у молодості напевно був хіпі і який терпіти не може сучасну крикливу попсу, і тому його покинув фінансовий успіх і покинула дружина…, але життя якого раптово починається спочатку завдяки випадковій дівчині.
Мисливець на лисиць (Foxcatcher, 2014)
Ми вже казали, що Руффало знімається у дуже розумних режисерів. Незалежний американський постановник Беннетт Міллер знімає дуже рідко, з великими інтервалами, але прицільно влучно. І завжди дуже про Америку, хоча й зі своєї дзвіниці. На його рахунку байопік «Капоте» з Філіпом Сеймуром Гоффманом, бейсбольна драма «Манібол» з Бредом Піттом і аналогічно заснована на реальних подіях спортивна драма «Мисливець на лисиць», в якій Стів Карелл з накладеним носом приголомшливо зобразив мільйонера та філантропа Джона Дюпона, що має маніакальну пристрасть до вільної боротьби і влаштував у своєму особняку приватну тренувальну залу для борців з олімпійським потенціалом. Багатій із буквально і фігурально задертим носом захотів запроторити у свою золоту клітку братів-чемпіонів Марка (Ченнінг Татум теж із носом) і Дейва (Руффало із залисиною) Шульців. Майже камерний фільм, де вся основна дія розгортається в пишному маєтку, з неймовірним акторським тріо і психологічно ювелірною режисерською роботою викриває силу і водночас слабкість грошей, амбіцій, слави, прагнення до здобутків всевладної та всемогутньої Америки, морально спотвореної глибоко всередині. Товстосум понівечений деспотичною і пихатою матір’ю і марно намагається вразити її купленими трофеями. Герой Татума травмований тим фактом, що перебуває в тіні успішнішого брата, який є кращим борцем і всі це знають. Між двома психологічно зламаними персонажами, чиї надлом і лють призведуть до невиправної трагедії, опиняється хороший, позитивний, задоволений, фізично і ментально здоровий хлопець Дейв, у якого все в житті склалося чудово: кар’єра, олімпійська медаль, будинок, красуня-дружина, двоє дітей… Але самі такі, каже нам Беннетт Міллер, зазвичай і страждають. Невинні і подекуди навіть випадкові жертви невблаганного культу горезвісної американської мрії.
Звичайне серце (The Normal Heart, 2014)
Творець «Американської історії жахів» та «Американської історії злочинів» Раян Мерфі знімає не лише успішні (і подекуди спекулятивні) серіали. Його телефільм «Звичайне серце» свого часу став рекордсменом премії «Еммі»: у номінації потрапив весь основний акторський склад (Марк Руффало, Метт Бомер, Джим Парсонс, Джулія Робертс, Джо Мантелло та Альфред Моліна). Головна роль у драматичному проєкті дісталася саме Руффало. Він зіграв письменника і громадського активіста Неда Вікса, який на початку 1980-х у Нью-Йорку (де набирає обертів ВІЛ, що безцеремонно увірвався в американський соціальний добробут) намагається захистити інтереси інфікованих і боротися з упередженою системою. Його боротьба призводить до конфлікту з сексуальним партнером (Бомер), який має тихий, інтровертний норов і не вітає радикальних заходів, тоді як Нед навпаки, готовий кричати на все горло і воювати з гострою зброєю. Критики зазначили, що, незважаючи на чудові другопланові акторські виступи (причому всі без винятку), тримає картину в тонусі саме «маніакальна енергія» Марка Руффало.
Дітки в порядку (The Kids Are All Right, 2010)
У цій трагікомедії про труднощі у шлюбі, внутрішньосімейні складнощі, зраду і прощення… актор зіграв хлопця, який руйнує ідилію подружнього союзу двох лесбійок (Аннетт Бенінг і Джуліанна Мур). Легковажний, незв’язаний жодними зобов’язаннями холостяк, що безтурботно вирощує собі овочі на власній фермі, якось дізнається, що зі сперми, яку він колись дуже давно здав у банк, виросли хлопчик і дівчинка, виховані мамами-лесбійками. І раптом вільний як той вітер в полі садівник стає членом великої родини: батьком двох дітей-підлітків і… коханцем однієї з мам… Цей не те щоб негативний і тип паче руйнівний, поганський , але дуже типовий у своєму залегкому підході до життя чоловік (причому до життя чужого) не зі зла, але безцеремонно і грубо все ламає довкола себе подібно до слона, що вперся у крамницю з порцеляновим посудом (маленька репетиція перед роллю Халка). І зрештою всі розуміють, що п’яте колесо у возі було зайвим.
Можеш на мене розраховувати (You Can Count on Me, 2000)
З цієї незалежної драми режисера Кеннета Лонергана («Манчестер біля моря») почалися популярність і визнання актора Марка Руффало, який зіграв у компанії Лори Лінні та Меттью Бродеріка. Маленький і простий, але бездонно глибокий фільм, що розкриває між рядками безліч додаткових емоційних відтінків повсякденного життя звичайнісіньких людей, багатьма критиками був визнаний найкращим у році. Він зачіпає дуже рідко висвітлювані на екрані взаємини дорослих брата і сестри, котрі одне одного люблять і підтримують. Герой Руффало, брат героїні Лори Лінні, який уперто нехтує осілим способом життя і час від часу встрягає в неприємності, приїжджає до сестри в батьківський будинок погостювати і стає частиною її сім’ї та її непростої реальності: зближується з племінником, що росте без батька, і підставляє самотній жінці чоловіче плече. Знову втрапляє у неприємний інцидент. А потім знову вирушає в дорогу… Здавалося би, нічого такого, маленьке рутинне коло. Однак цей нібито банальний, незначний, звичайнісінький, дрібний фрагмент наповнений рідкісно філігранною проникливістю і максимально чесними характерами.
Нескінченно білий ведмідь (Infinitely Polar Bear, 2014)
А в цій драмеді Руффало зіграв у парі із зіркою «Вартових галактики» Зої Салданою (яка потім стане його колегою по «Месникам»). Дія фільму розгортається у 1970-х. Герой Марка – чоловік і батько двох доньок, у якого діагностовано біполярний розлад. Через психічну недугу він не може працювати і забезпечувати сім’ю, а придуркуваті витівки нерідко змушують дівчаток і дружину відчувати збентеження і сором. Але коли героїня Салдани їде на навчання до Колумбійського університету, щоби згодом мати можливість отримати добре оплачувану роботу, їй доводиться залишити дочок із непередбачуваним батьком… Тут Руффало ладно поєднує ексцентричність відвертого причуди і буденність звичайного (майже нормального) татуся, що потопає в домашніх справах і щоденних турботах. Він не в змозі подолати діагноз, але бажання бути хорошим татом виявляється набагато сильнішим за медичну виписку.
Бідолашні створіння (Poor Things, 2023)
У стімпанковій еротичній науково-фантастичній феміністській чорній комедії Йоргоса Лантімоса Марк Руффало опинився на такій арт-території і у такому амплуа, в яких до того ніколи не був навіть близько. Він зобразив бабія, котрий трахається як кролик і має щодо жінок типово патріархальний власницький (дидактичний і тиранічний) підхід, але перетворюється на тонку пом’яту серветку, в котру виплакалися і витерли шмарклі, коли зустрічає зухвалий норов емансипованого дівчиська, народженого неприродним альтернативним способом і запроваджуючого альтернативну епоху сексуального і розумового просвітництва. Власне, якщо Емма Стоун зіграла тут інакшу Єву, Віллем Дефо – інакшого Бога, то Руффало виступив інакшим Адамом, якому не дісталися ані рай, ані земля, тільки нюні і корито.
Ну а в цій політичній сатирі, котра удає з себе науково-фантастичну чорну комедію, від титулованого південнокорейського режисера Пона Джун-Хо («Паразити») актор зобразив карикатурну проекцію на Дональда Трампа, вірніше карикатуру на карикатуру, бо ж геть усе, що являє собою Трамп, від клоунської зовнішності до абсурдної риторики чи то «ідіотського патякання», якщо процитувати стрічку, – це не політик, а карикатура на політика й політику. І це не те щоби претензія на оплески і нагороди, проте впізнавано загримований в автозасмагу і щільно запакований у гібридну форму (Трампогітлера) Руффало дуже точно випинає і стискає надуті губи, вельми достеменно задирає підборіддя і так само акурат до прототипу плює з високої вежі на тисячі смертей.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.