Глянцеві мрії (Жага слави, Magazine Dreams)

Ця маленька велика психологічна драма (у сенсі велика драма маленької людини в досить малому за розмахом, але емоційно великому інді-фільмі) була показана на «Санденсі» ще у січні 2023 року, проте американського (і зовсім трохи міжнародного) прокату дісталася аж навесні 2025-го. Все через скандал навколо виконавця головної ролі Джонатана Мейджорса, котрого офіційно звинуватили у домаганнях, фізичному та сексуальному насиллі. Зрештою суд виправдав актора, та за той час, поки Мейджорс був «скасований», він втратив геть усе: роль центрального антагоніста у нових марвелівських «Месниках», реноме надзвичайно перспективного новачка, фактурного і харáктерного; високий шанс на участь в оскарівській гонці і навіть здобуття статуетки…

Насправді номінація за роль другого плану мала дістатися Мейджорсу ще за «Крід 3», але потенційна номінація за головну партію у «Глянцевих мріях» хоч і не гарантувала, проте обіцяла дуже ймовірну перемогу… Та обвинувачення і відповідний медійний розголос стерли намічений успіх так чисто і швидко, наче його ніколи й не було… «Оскар» став для актора такою ж недосяжною мрією, як обкладинка глянцевого журналу для його персонажа Кілліана Меддокса, аматора-бодібілдера, маніакально одержимого титулом «містер Олімпія» й обкладинкою якого-небудь Men’s Health…. І хоча можна подумати, що молодий темношкірий режисер з провінційних массачусетських задвірків Елайджа Байнум зняв спортивний псевдобайопік (Кілліан Меддокс – вигадана персона, так само як його кумир з обкладинки Бред Вандергорн, дворазовий володар титулу «містер Олімпія») про складний шлях культуриста на дієтах і стероїдах, насправді він зняв більш приземлену і реалістичну варіацію на тему «Джокера» Тодда Філліпса, де сам по собі бодібілдінг настільки ж неважливий, як і комікс-традиція про супергероїв і суперлиходіїв.

Здається (хоча у фільмі це прямо не вказано), що події розгортаються однозначно після 2014-го, коли антирасистський американський рух Black Lives Matter набув масовості (головний герой згадує 2015-й як рік перемоги Вандергорна, тож точно не раніше), проте до 2020-го, коли чорний рух досяг піку популярності після вбивства білим поліцейським Джорджа Флойда. З теленовин постійно говорять про низку озброєних магазинних пограбувань у місті і показують з екранів обличчя темношкірих підозрюваних. У супермаркеті стара біла жіночка відсахується від героя Мейджорса, котрий просто намагається замовити курячу грудку в м’ясному відділі, і ближче притуляє до себе сумочку. «Вибачте…», – розгублено і ясно що надуто каже Кілліан. А на вулиці під час пробіжки повз нього дуууже повільно проїздить поліцейське авто, вдивляючись в апріорі підозрілі чорні риси…

Водночас час і простір картини здаються такими, ніби застрягли на межі 1980-90-х (і від того естетика нагадує іншу стрічку про тріск, здуття, падіння бодібілдерської мрії «Любов, брехня та кровопролиття»): герой розмовляє по стаціонарному дротовому телефону, має випуклий ящик-телевізор і відеокасетник, де дивиться старі трансляції культуристських змагань…, а ще його кімната завішена постерами Бреда Вандергорна, і здається, що то кімната тинейджера, а не дорослого чоловіка…

Кілліан Меддокс працює на касі в тому самому супермаркеті, де купляє продукти, й інколи плює в чужі покупки; йому подобається дівчина-касирка (Гейлі Беннетт), але їхні зміни не співпадають, а йому бракує сміливості бути рішучим. Із психотерапевткою він не говорить про проблеми, каже, що «все круто на всіх фронтах і скоро вона його побачить на обкладинці», хоча говорити є про що і навіть більше: дорослий чоловік по-дитячому зациклений на мрії, пише кумирові недоладні листи, на котрі той ясно що не відповідає; самотньо мешкає зі хворим дідусем (ветераном В’єтнамської війни), з потужною дитячою травмою в голові (батько на його очах застрелив матір, а потім застрелився сам), без романтичних стосунків і реального шансу створити здорову сім’ю, без суттєвих успіхів у намаганні стати професійним бодібілдером і здобути заповітний титул (певні його м’язи ніяк не хочуть зростати і є «замалими» для конкурсу, плюс через емоційні гойдалки і психічну нестабільність дієта періодично зривається на хворобливе поглинання бургерів, картоплі фрі і цукрових десертів), до того ж зловживання стероїдами підвищує тиск до ризику серцевого нападу і викликало утворення пухлин в печінці, котрі він категорично відмовляється оперувати, бо «тіло бодібілдера не має бути в шрамах».

Спершу герой гуглить «як сподобатися людям», а потім – «як зробити так, щоби люди тебе запам’ятали». І це вже клінічний перехід від нормального бажання соціалізуватися до аномального прагнення вкарбувати своє ім’я в історію незалежно від позитивного чи негативного заряду свого «епічного» вчинку (на кшталт героїні Ніколь Кідман з трилера Ґаса Ван Сента «Померти заради», де мрійлива персонажка, одержима кар’єрою на телебаченні, готова була прославитися навіть як убивця власного чоловіка). Кілліан Меддокс цілковито невпевнений у собі попри спроби інколи виглядати твердо і наполегливо, сильно пітніє і часто кліпає очима; асоціальний, але поки що не соціопатичний, хоча все до того веде.

Цікаво, що його очевидна й очевидно лякаюча агресія жодного разу так і не виливається в безпосереднє насилля стосовно хоч кого-небудь, хоча так, він погрожує медсестрам «розламати череп і випити їхні мізки, як суп», розтрощує будівельну контору, що відмовилася покрити другим шаром фарби будинок його дідуся, істерично кричить у кафетерії, нажахує дітей, що їдять фаст-фуд і п’ють недієтичну колу; фантазує про скоєння вбивства чи вбивств… Проте реальне насилля, фізичне і навіть сексуальне, чинять неодноразово із ним, а зовсім не він… Можливо, Кілліан Меддокс – навіть більший Джокер, ніж Артур Флек, просто не з коміксу, а з реалістичної вигаданої реальності: сірої і токсичної, ворожої і упередженої, неохочої бути гнучкою, поблажливою і дружелюбною до невдах. Як Флек мріяв про кар’єру коміка, не маючи таланту смішити і не маючи харизми подобатися, так і Меддокс мріє про культуризм, не маючи потрібної статури й аналогічно не маючи шарму, щоби потрапити на обкладинку. І биття головою об стіну тягне обох у прірву.

Та певно що ще цікавішою виглядає інша асоціація і паралель (і не та, де зґвалтування героя ідолом-культуристом паралелить зі зґвалтуванням героя ідолом-сценаристом у міні-серіалі «Оленя»). Історія бодібілдера Кілліана Мерфі несподівано нагадує історію боді-горору «Субстанція», бо це є та сама одержимість формами і текстурою тіла, і неважливо, про чоловіка йдеться чи про жінку, з фемінного чи маскулінного сюжет перетворюється на гендерно універсальний, і в одній із кульмінацій герой Джонатана Мейджорса апофеозно сюрно попри спотворене і скривавлене обличчя вибігає на сцену «показувати красу» і «ловити оплески» так само, як героїня Марґарет Кволлі мітить у центр уваги попри відпалі зуби та нігті, а героїня Демі Мур біжить, вірніше виповзає на сцену попри те, що перетворилась на монстра… Софіти не лише осліпляють, а і геть випорожнюють глузд.

І так, можна сказати, що Кілліан Меддокс (як і Артур Флек) – це все ще більшою чи меншою мірою той самий позачасовий Таксист, той самий приречений на тотальні відчуженість і нелюбов Тревіс Бікл, нехай і в інакшій епосі з інакшими цінностями. Нехай і ветеран В’єтнаму цього разу не він сам, а його дід… І мрії, і мрійники (так само як вразливі, так і небезпечні) блукають і падають колами, нескінченними абсурдними колами, як фрустроване жовте таксі.

Анастасія Лях