Очевидно, що вирвати Джеймса Ґанна з обіймів Marvel, переманити на свій (темніший? колись темніший, але не тепер) бік було найкращим кадровим рішенням DC за всю історію (можливо, за всю історію всіх голлівудських кадрових рішень). Переманити не лише як режисера-сценариста, а й як керівника, голову, директора, управлінця студією і відповідно креативного ідеолога нового екранного шляху дісішних коміксів. Цей новий яскравий початок старого похмурого всесвіту має реальний шанс нарешті таки переграти домінуючих конкурентів з Marvel (особливо на тлі їхніх дуже незначних останніх успіхів). Принаймні політичною сміливістю Джеймс Ґанн уже переграв Кевіна Файґі, бо поки новий «Капітан Америка» дуже і дуже акуратно критикує 47-го американського президента, вагаючись між образами червонопикого монстра і жертви обставин з благими намірами…, новий «Супермен» категорично відмовляється бути в алегоричних паралелях безхребетно обережним і з язиком у дупі. Він говорить і показує все саме так, як є сьогодні.
«За три десятиліття до цього немовля з планети Криптон потрапило на Землю… За три роки до цього дитина, що виросла в чоловіка, стала захисником людства. За три місяці до цього… За три тижні… За три години… За три хвилини до цього Супермен уперше програв битву». З таких титрів починається історія, і головний герой в тому самому блакитно-червоному трико одразу дуже гучно, дуже твердо, дуже боляче й ударно падає розбитою скривавленою пикою на білий незайманий сніг… Ґанн не церемониться і стрімко кидає глядача у вир несподіваних сюжетних перипетій без жодного вступного слова, на витрачаючи час на повтор експозиції і зав’язки, що і так усім добре відомі і навряд чи потребують ще одного переказу чи перефразування. І навіть романтичні стосунки з колегою-журналісткою Лоїс Лейн (зірка серіалу «Дивовижна місіс Мейзел» Рейчел Броснаген, котрій напевно що можна було б дати більше часу на екрані, більше стендаперських жартів і більше виразної дії) не зароджуються і не розвиваються у глядача на очах, а вже існують…, так, наче ми дивимося сиквел, а оригінальний фільм недбало пропустили, проте раптово виграли від цього пробілу.
Коли романтична вечеря перетворюється на професійно-ідеологічну перепалку (і до речі, Джеймс Ґанн дозволив собі зробити те наболіле, чого до нього чомусь ніхто не робив: виправити легендарний ляп з окулярами, котрі нібито настільки змінюють обличчя редакційного ботана і тюхтія Кларка Кента, що ніхто не впізнає в ньому ідеально статурні риси красеня Супермена…, просто окуляри ті, як вигадав Ґанн, мають лінзи-маніпулятори, що навіюють ілюзію) і з’ясовується, що супергерой Метрополіса, представляючи собою Америку, нібито незаконно і недоречно вліз у міжнародні відносини, коли зупинив воєнне вторгнення партнерської і дружньої до американського уряду Боравії у сусідню Джаханпурію, котра не має зі Штатами ані угод, ані економічних зв’язків…, перед нами, українцями, розгортається актуальний і по-справжньому наболілий конфлікт двох поглядів зі сторони на нашу пекельну реальність, де одні кричать «Та ті ж напали зі зброєю і повбивали невинних людей!», а інші відповідають «Не все так однозначно» (спершу в сценарії була алюзія на конфлікт на Близькому Сході, проте під впливом подій в Україні Ґанн переписав сюжет).
Нищівним і безкомпромісно чесним стосовно темних плям американської зовнішньої політики режисер уже був у фільмі «Загін самогубців: Місія навиліт», де йшлося і про співпрацю з тиранічними режимами Латинської Америки, і про бази-табори на кшталт Гуантанамо… В «Супермені» критика домашньої політики продовжується, але тут певним чином зустрічаються на одній території дві попередні роботи Ґанна: «Загін самогубців» (з камео, між іншим, одного любителя влаштовувати мир вельми сумнівним способом) і «Вартові галактики 3». І в одному флаконі змішуються агресивний, лютий, злий, колошматний екшн, який не панькається з силою удару і дозволяє публіці відчути ті удари через нещадні метазвуки, і… щемливий ґаннівський гуманізм на адресу будь-якої звірини (як відомо, Джеймс Ґанн є зоозахисником і просуває гуманне ставлення до всіх живих істот…, і до речі, Лекс Лютор в одному зі своїх красномовно токсичних монологів з піною на вустах наголошує, що «Супермен – це істота, а не людина» і, мовляв, ставитися до нього треба відповідно), чи то собаки (навіть неслухняної), чи то білки, чи то гігантського монстра, котрого теж можна пожаліти і здати в міжгалактичний зоопарк… Агресивність і гуманізм контрастно поєднуються так само, як актор Девід «містер ямочки на щічках» Коренсвет бездоганно поєднує в кадрі силу і м’якість (на відміну від набагато більш маскулінного Генрі Кавілла)…, і йому по-справжньому пасує класичний суперменівський кучерявий чубчик. Так само, як поєднуються в одному плейлісті панк-рок і попса…, а в одному настрої хаос за вікном і меланхолійна розмова у спальні…, а в одній екранізації затертого до дірок коміксу оригінальність і канон.
Відомий за «Трикутником смутку» хорват Златко Бурич зіграв президента вигаданої східноєвропейської нарочито совєтської країни Боравії (з пафосним портретом себе коханого верхи на коні), що агресивно напала на мирних сусідів джаханпурців із розрахованою на плаский і зомбований широкий загал псевдоідеєю про міфічне «визволення» танками і ракетами. Коментарі, здається, зайві. Ну а суперлиходій Лекс Лютор (Ніколас Голт) – так само легко впізнавана проекція на Трампа (навіть згадується горезвісна угода про корисні копалини), проте й на путіна водночас (і в такому випадку боравійський посіпака більше схожий на білоруського «картопляника»), адже керує фермою мавпоботів, ширить планетою фейкові новини, створює вибухонебезпечні «кишенькові світи» (адже хіба ж вся сьогоднішня росія не є кишеньковим світом свого фюрера? не сидить тихіше води в кишені, куди хазяїн пхає кулак аж по лікоть і лишає самі дірки?..), саджає в довічні клітки всіх, хто ляпнув не те слово чи виклав не той пост… Цілком зрозуміло, що для Ґанна (як і для кожної мислячої людини) путін і Трамп – дві сторони однієї медалі… на мундирі феєрично цинічного лжемиротворця.
Необхідно сміливо викривати навіть максимально незручну правду. І приймати її. І в політиці, і вдома, і про себе… Вважає Ґанн і кидає глядачам на голови шокуюче відкриття про біологічних батьків Супермена, паралельно огортаючи теплом і простотою стареньке подружжя з прізвищем Кент, провінційних фермерів без жодних хитрощів і жодної картинності, котрі нагадують дитячі спогади про літні канікули в бабусі і дідуся, в найкращих і найдобріших людей на планеті… Бо як би Лекс Лютор не жадав, щоби його винятковий мозок переміг суперменівські м’язи, в результаті все рівно жодний холодний розум не вистоїть перед добрим серцем… Принаймні у казках.
Шкода тільки, що в українців на відміну від джаханпурців немає в арсеналі ніякої казки, немає на захисті ніякої металюдини… І навіть метасобаки немає… Лише звичайні надзвичайні хлопці та дівчата. І звичайний надзвичайний пес Патрон.
Анастасія Лях
Супермен (Superman)
2025 рік, США
Продюсери: Джеймс Ґанн, Пітер Сафран
Режисер: Джеймс Ґанн
Сценарій: Джеймс Ґанн
У ролях: Девід Коренсвет, Ніколас Голт, Рейчел Броснаген, Міллі Олкок, Ізабела Мерсед, Еді Ґатерґі, Нейтан Філліон, Ентоні Керріґен, Марія Ґабріела де Фарія, Сара Сампайю, Скайлер Джисондо, Шон Ґанн, Мікаела Гувер, Венделл Пірс, Алан Тюдик, Прюітт Тейлор Вінс, Бек Беннетт, Френк Ґрілло
Оператор: Генрі Брахам
Композитор: Джон Мерфі
Тривалість: 129 хвилин/ 02:09
