Ця екранізація однойменного фантазійного оповідання Стівена Кінга від режисера Майка Фланаґана (котрий раніше вже неодноразово адаптував Кінга, а саме зняв фільми за романами «Гра Джеральда» і «Доктор Сон», проте набагато впевненіше почувається в серіальному форматі, в якому випустив продумані та ліричні інтелектуально-екзистенційні горори «Привиди будинку на пагорбі», «Привиди маєтку Блай», «Опівнічна меса», «Падіння дому Ашерів») здобула приз глядацьких симпатій на минулорічному кінофестивалі в Торонто. А як відомо, володарі того призу пізніше вельми часто стають лавреатами «Оскара». Та «Життя Чака» швидше за все випаде з традиції і навіть номінацію навряд чи отримає.
Чому? Тому що це надзвичайно сентиментальне кіно. Сентиментальне і в не найгіршому, і в не найкращому значенні слова, а в максимально прямому: сентиментальне-сентиментальне (хоча в цьому «винен» не тільки Фланаґан, а і насамперед Стівен Кінг). Оповідь (із дещо нав’язливим закадровим голосом автора) розгортається в трьох актах у зворотному часовому напрямку, себто починається зі смерті головного героя (Том Гіддлстон), а закінчується його дитинством. Безумовно, режисер реконструює цікаву і нетривіальну структуру, де перший акт – це глобальний кінець світу, другий – локальний один-єдиний довгий і ефектний танець, а третій – відповідає на всі питання і загадки, що лишилися після перегляду перших двох (зокрема і на запитання, чому звичайний бухгалтер на ім’я Чарльз Кранц якось зупинився посеред площі, почувши і відчувши барабанний ритм вуличної музикантки, і почав танцювати…).
У першому акті другорядні персонажі (хоча історія якраз про те, що ніхто з людей не другорядний, і кожна окрема смерть, кожний індивідуальний кінець світу десь на очевидно недосяжному ірреальному надемпатичному рівні є апокаліпсисом загальнопланетарного масштабу) обговорюють і готуються до великого фіналу, що стрімко накриває людство по всіх фронтах: політичному, економічному, кліматичному, екологічному, технологічному… Зникає інтернет (і стає недоступним життєво необхідний Pornhub), потім і вся електроенергія, Каліфорнія і Флорида уходять під воду, Азія вмирає від голоду та забруднення, валиться російський уряд (неоптимістичний гіркоіронічний натяк на те, що путінський режим відійде лише тоді, коли відійде вся Земля), в Німеччині невідомо звідки з’являється вулкан… По всіх містах і країнах нестримно росте рух під назвою «Загін самогубців»: суїциди стають масовою щоденною рутиною. І тільки нікому незрозумілим утаємничим світлом осяюються чудернацькі рекламні вивіски, ролики та білборди зі словами подяки за 39 чудових років, які прожив дехто на ім’я Чарльз Кранц, і невидимі фінальні биття його вмираючого серця асонують з фінальними подихами не лише нашого світу, а і безмежного всесвіту в цілому, де згасають зірки і зникає… саме буття (бо кожне «я» – це весь макрокосм, який мільярди разів з кожною душею/ для кожної душі народжується і помирає знову і знову, і знову).
З кожним наступним актом, що намагається зробити екранного героя максимально живим і близьким глядачам, надія на оригінальність і екстравагантність і думки, і її візуалізації гасне так само, як і зірки на конаючому небі. При цьому Тома Гіддлстона як об’ємного драматичного актора постановник геть не використовує, і хоча безперервний і хореографічно вивірений десятихвилинний танець примагнічує до цієї феєрично безсюжетної протяжної екранної миттєвості і змушує хотіти танцювати так само просто тут і зараз…, території для гри як такої в актора крім цього танцпола практично немає. І хоча нам в усіх ніжних і теплих фарбах розтлумачують великі та маленькі перипетії дитинства Чака, як зрілого чоловіка, мужа і батька, ми його зовсім не пізнаємо, і тоді в контексті історії про людину, що живе, радіє, сумує, вчиться і розвивається, заряджає навколишній простір своєю енергією, а потім так зарано і несправедливо згасає від раку…, набагато більше зворушує так само граюча з часовою звичайністю драма із Флоренс П’ю «Ми живемо у часі».
Здавалося би, сентиментальність – не провина і точно не злочин. Якби «Життя Чака» вийшло десь в післявоєнні роки старого Голлівуда, в чорно-білу золоту епоху, можливо на Різдво…, коли наївність, казковість, життєствердність були важливим і цілющим кодом масового мистецтва і зокрема спричинили культ навколо стрічки Френка Капри «Це прекрасне життя» (і той культ пролонгується американцями до сьогодні, проте вже явно штучно), до нього не було би жодних претензій і навіть навпаки, його нав’язлива проста філософія цінності банального світла і трепетності метафізичної міжлюдської вібрації влучала би точно в ціль і прописувала би духовний індекс нації і цивілізації. Проте в часи, що переживаються світом зараз, сентиментальність – це ознака свідомого та відверто дивного випадіння з реальності, котре щонайменше хочеться пробачити і забути, щонайбільше – забанити як тотальні вузькомислення і фальш.
І так, бездонна глибина нинішнього навколишнього цинізму вимагає значно більшої гуманістичної потужності, ніж порожня упевненість випадкового незнайомця, що в так само випадкової дівчини, котру кинув хлопець, неодмінно все буде добре. І так, якщо емоційні фільми чіплятимуть так поверхово, лише за самісінький край відчуттів, ми і надалі, абсолютно позбавлені хоч якогось дієвого просвітлення, будемо «просто знизувати плечима, коли все йтиме шкереберть і світ летітиме у прірву».
Анастасія Лях
Життя Чака (The Life of Chuck)
2024 рік, США
Продюсери: Майк Фленаґан, Тревор Мейсі, Аманда Вільямс, Стівен Кінг
Режисер: Майк Фленаґан
Сценарій: Майк Фленаґан, Стівен Кінг
У ролях: Том Гіддлстон, Джейкоб Трембле, Чиветел Еджіофор, Анналіза Бассо, Карен Ґіллан, Міа Сара, Марк Гемілл, Меттью Ліллард, Гарві Гіллен, Кейт Сіґел, К’оріанка Кілчер, Девід Дастмалчян
Оператор: Ебен Болтер
Композитор: The Newton Brothers
Тривалість: 111 хвилин/ 01:51
