“2 000 метрів до Андріївки” – новий документальний фільм Мстислава Чернова, який отримав перший в історії України Оскар за свою попередню роботу, також документальну стрічку “20 днів у Маріуполі”. І якщо в попередній картині основний фокус був на місті і на цивільних, то цього разу все сконцентровано навколо військових, які просуваються до Андріївки в рамках контрнаступу 2023 року. Прем’єра в Україні – 28 серпня 2025 року.
Неможливо не проводити паралелі між цими двома документальними роботами, адже, тема їх поєднує одна, нехай і аспекти зовсім інші. З точки зору ризику для операторської команди при створенні цього фільму, він підвищився, мабуть, максимально. Більше ризикували тільки воїни штурмової бригади, яка йшла в атаку на Андріївку крізь тоненьку смугу посадки – кадри з їх камер на шоломах Чернов з колегами змонтував з кадрами відзнятими власноруч. Кадри з дронів, що дають загальний план; кадри, зняті Черновим і Бабенко під час спілкування з військовими; нарешті, кадри бою, зафіксовані на нашоломні камери бійців – сумарно це, мабуть, найточніше відтворення того, з чим живуть солдати ЗСУ кожен день. Глибше це зрозуміти можна тільки безпосередньо побувавши там. Мстислав Чернов багато говорив і продовжує говорити про важливість фіксації подій війни на плівку – якщо говорити про цей фільм, то ця фіксація і відкриває очі західному світу на те, що відбувається в Україні (картина отримала приз дуже авторитетного американського фестивалю Санденс та була представлена (і також отримувала нагороди) на Копенгагенському міжнародному фестивалі документального кіно, на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах тощо), і нагадує українському глядачу про ціну, яку наші воїни платять кожен день за збереження цільності та незалежності нашої країни.
Це не змагання по ступеню трагічності чи концентрації болю, тому зрозумійте це порівняння вірно: з нашої суб’єктивної точки зору, дивитися “20 днів у Маріуполі” набагато важче, ніж “2 000 метрів до Андріївки”. Смерть, поранення, біль, сльози та втрати, на жаль, присутні в обох картинах. Втім, коли ти дивишся на бойові дії і солдат, твій мозок чи-то здійснює захисну реакцію, чи-то провертає доволі підлий трюк – він ніби констатує факт, що це війна, втрати і ушкодження тут невідворотні, а тому і сприймати їх треба більш очікувано і у більш спокійному режимі. Коли дивишся “20 днів у Маріуполі” і бачиш епізоди із загибеллю підлітка на спортивному майданчику, чи батьків з малою дитиною, яку поранено (а з попередніх фоторепортажів, які ти бачив, ти знаєш, що, на жаль, її не врятують) – опиратися болю і сльозам практично неможливо. Але коли життя втрачає солдат в кадрі, свідомість ніби виставляє блок – звісно, ти все одно відчуваєш біль і розпач, але це ніби на якомусь іншому, не такому пекучому рівні… допоки Чернов не переносить події в село на поховання цього солдата. І коли перед очима родина загиблого, його побратими, що стають перед ними на коліна, процесія, що йде через село, де на коліна встають вже всі перехожі, знову рідні, які з сумом обговорюють прислів’я “герої не вмирають”, констатуючи, що війна забирає найкращих, і, на жаль, саме герої і помирають – тут свідомість знову знімає всі блоки, і біль виходить з тебе назовні. Це дуже сильний хід монтажу від Чернова – наочно показати, що за статистикою бойових дій та їх ніби буденною сумною природою стоять живі люди, які чекають на солдата вдома. І дуже часто це очікування закінчується трагічно.
Мстислав Чернов дуже потужно працює зі сценарієм і монтажем. Власне, монтаж тут визначає те, яким буде сценарій, адже документалістика не створюється у тому ж алгоритмі, як це працює в художньому ігровому кіно. В ігровому спочатку пишуть сценарій, потім намагаються перенести його на плівку. В документальному кіно є загальний вектор, але готового сценарію просто не існує. Команда фільму фіксує максимум релевантного матеріалу на задану тему, а потім намагається надати цьому якоїсь форми. Саме це і виходить максимально органічно і цільно у Чернова, і тому проста за формою подорож від позначки 2 000 метрів до Андріївки до самого населеного пункта, де піхота має підняти український прапор над селом, набуває оболонки узагальнення щоденного буття українського солдата.
І дійсно, хоча і зрозумілий ступень небезпеки, хоча в кадрі стаються і поранення, і, на жаль, загибель воїнів, все ж більше вражає не це. Найбільше вражає усвідомлення того, що саме таким і є кожен день бійця чи бійчині. Що це навіть не повсякденна атмосфера – це побутові обставини, які тривають стільки, скільки воїн перебуває на фронті. У них є початок, але кінець десь дуже далеко попереду. Це той світ, у якому бійці опинилися і перебувають там тепер кожен день – без винятків.
Сцени бою прогнозовано мають помітний вплив на глядача. Крім того, що це майже повний ефект присутності (і ворог при цьому дуже близько), є ще й суто технічний момент, який додає нюансів у сприйняття: коли камера стоїть на шоломі, ви бачите не те щоб шутер від першої особи. Коли камера у такій позиції, ви ніби дивитесь з помітно більш високої точки, і при цьому рухи і їх кути внизу трохи спотворюються. Тому у сценах близького бою присутнє певне викривлення, що додає ще більшої напруги, адже незрозуміло, звідки зараз може з’явитися ворог, куди саме стріляють (і чи це прицільний вогонь, чи суто на утримання). Оскільки напруги і без цього вистачає, то концентрація на екрані максимальна. Гранати, які падають зовсім поруч (так само, як і вибухи поруч) – практично звична історія (епізод, коли росіянин, який ніби-то збирався здаватися, кидає гранату десь в півметрі від нашого бійця, про що йому сигналізує інший наш боєць – це взагалі одна з перлин бойової частини цього фільму).
Якщо у випадку з “20 днів у Маріуполі” ми прямо не рекомендували українському глядачу не дивитись цей фільм (ясна річ, не тому, що він поганий – навпаки, він є феноменальною роботою в своєму жанрі, а тому, що рани ще занадто свіжі, і кадри стрічки розбередять їх дуже швидко), то “2 000 метрів до Андріївки” ми однозначно до перегляду рекомендуємо. Це також не те кіно, яке дивитись легко. Але це дуже потужне і своєчасне нагадування про ціну нашої безпеки та про те, наскільки важкою є боротьба за незалежність. Адже по ходу фільму також було чимало вставок з новин, де західні лідери висловлюють невдоволення темпами просування українського контрнаступу; хтось і в Україні, накачаний новинами та вкидами в інфопростір також знецінював досягнуті результати. Але просування на фронті – не статистична крива. Кожні дві тисячі метрів відбивають важкою ризикованою боротьбою, в ході якої відбуваються втрати.
Оскільки ми дивимось на події, викладені у стрічці, з позиції майбутнього, то ми розуміємо, що Андріївка, над якою підняли український прапор, через певний проміжок часу знову опинилася в російській окупації. При цьому, з тих солдат, яких ми бачимо в кадрі в бойових сценах, залишився тільки один. Тобто, якщо Чернов і хотів додати надії, то він цього не робить по факту. Що, мабуть, на цьому етапі важливо: тверезе сприйняття реальності є запорукою усвідомлених подальших дій. А хто ще вплине на тверезе сприйняття реальності краще, ніж оператор документального фільму?
Побачити на власні очі можна буде починаючи з 28 серпня.
2 000 метрів до Андріївки
2025 рік, Україна
Продюсери: Мстислав Чернов, Олександр Бабенко, Мішель Мізнер, Рейні Аронсон-Рат
Режисер: Мстислав Чернов
Оператори: Мстислав Чернов, Олександр Бабенко
Композитор: Сем Слейтер
Тривалість: 107 хвилин / 01:47
