Здається, ніхто, взагалі ніхто не думав, що перезапуск вінтажної пародійної франшизи «Голий пістолет» виявиться настільки… блискучим. І лише після перегляду цього ребута (по факту сиквела, адже Ліам Нісон зіграв не того самого детектива-лейтенанта Френка Дребіна, а детектива-лейтенанта Френка Дребіна-молодшого, сина культового персонажа Леслі Нільсена) стало очевидно, наскільки сучасному кінематографу впродовж дуже багатьох років не вистачало саме такої комедії і саме такого різновиду гумору: тотально абсурдної і дико смішної, тотально каламбурного і дико старомодного (з ненав’язливою поправкою на дратівливі тренди нинішнього суспільства).
І абсолютно принципово та абсолютно бездоганно в контексті цього дещо нелогічного (нелогічного і саме тому безвідносно кайфового) в контексті сучасних репертуарних тенденцій перезавантаження, що автори нової версії перезапустили не якийсь конкретний фільм і не якийсь конкретний сюжет, і навіть не якогось конкретного героя, а цілий стиль від а до я, ціле поп-культурне десятиліття, а точніше двадцятиліття і цілий індивідуальний професійно-креативний феномен актора-коміка Леслі Нільсена, найвеличнішого динозавра найчистішого жанру настільки розумної, щоби бути (вірніше здаватися) максимально «тупою»… американської пародії.
Сценарист-комедіант Сет МакФарлейн і режисер-сценарист Аківа Шаффер продумано, скрупульозно і водночас надзвичайно легко без жодних видимих зусиль і обтяжень відтворюють повний спектр чи то повний цикл жарт-естетики оригіналу, вірніше жарт-естетики фільмів-візитівок Леслі Нільсена, бо ж, повторюся, йдеться не лише про безпосередньо «Голий пістолет» та його продовження (і повторюся, йдеться не про ремейк, а про сиквел-ребут на базі власного оригінального сюжету та власного оригінального сценарію), а про стиль, крій, фасон, вайб, характер, специфіку, інструментарій загалом. Себто використовують театр абсурду, буфонаду, нагромадження візуальних і усних каламбурів, принцип буквальної реакції на фігуральні фразеологізми. Феєрично абсурдизуються як дії (на кшталт відкушування героєм націленого на нього пістолета), так і діалоги, або ж те і друге в сукупності (і якщо начальниця відділку серед ночі дізнається про чергову позарегламентну витівку Френка Дребіна-молодшого і кричить по телефону «До мене Дребіна, негайно!», то він опиняється не в її кабінеті «на килимі» зранку, а тут же в її спальні перед ліжком, де вона спить зі своїм чоловіком).
Традиційно висміюються жанрові кліше і робляться пародії-фрагменти на окремі відомі стрічки чи на окремих відомих персонажів. В контексті другого сегмента можна побачити пародійні алюзії як на старі, так і відносно нові фільми, від «Китайського кварталу» до «Kingsman», від «Мовчання ягнят» до «Місія неможлива», чи навіть зовсім нові, як, приміром, нещодавній клаустрофобний трилер «Під замком» (хоча остання відсилка цілком може бути незадумано-випадковою). Пародії на жанри так само жодним чином і жодним жанром не обмежуються і умовно починаються з детективного нуара і поліцейського бойовика, а умовно закінчуються мелодрамою і горором (із псевдоеротичними пікантностями – привіт «9 1/2 тижнів» –, вправно балансуючими на межі сімейно-пенсійного і доросло-молодіжного зашквару). Причому під високоточний приціл потрапляють не лише сюжетні повороти і дії- та репліки-лекала, а навіть тональне забарвлення кадру: сяюче освітлення романтики (з висміюванням вельми суперечливої класики на кшталт «Тілоохоронця»), гнітюче затемнення фільму жахів, канонічна напівтінь нуарів. І при цьому весь хаос акуратно складається в єдину цілісну в рамках своєї нарочитої безладності історію, навіть з урахуванням, що в кульмінаційній погоні Ліам Нісон летить, як той Гаррі Поттер, на лапах талісманної сови, в яку реінкарнувався його померлий батько.
Згадують автори і яскравих другопланових фігурантів оригіналу та їхній подекуди сумнівний внесок і в культуру, і в американську історію загалом. Так, наприклад, коли слідом за Френком Дребіном-молодшим решта поліцейських теж сентиментально-шанобно ностальгують-меланхолюють перед настінними портретами татусів-поліцейських, один перед портретом віднедавна покійного О. Джея Сімпсона в образі недолугого детектива Нордберга (актор-футболіст акурат після трилогії «Голий пістолет» опинився на лаві підсудних за убивство дружини і її коханця) негативно качає головою. А в камео знову з’являється все ще живий, хоч і добряче забутий культовий музикант-пародист «Дивний Ел» Янковик.
Свого часу критики високо оцінювали пародії з Леслі Нільсеном, зокрема і «Голий пістолет», і особливо більш ранній «Аероплан!» (останній досі очолює топи найкращих комедій за всю історію). Проте пізніше почали ставитися до творчості коміка помітно прохолодніше і, приміром, одну з останніх його фірмово-знакових робіт – пародію на «Утікача» з Гаррісоном Фордом під назвою «Помилково звинувачений» – розкритикували і таврували «невдачею», в якій нібито «майже немає смішних моментів». Але сьогодні та душно-невдоволена критика здається цілковито незграбною, а пізній перформанс Нільсена виглядає так само позачасовим еталоном слапстік-жанру, як і вся його фільмографія загалом. І можна навіть порівняти, наскільки ясно діалоги між Леслі Нільсеном і Меліндою МакГроу римуються з діалогами між Ліамом Нісоном і Памелою Андерсон (хоча по факту Памела Андерсон, звісно ж, замінила зірку «Голого пістолета» Прісциллу Преслі).
Два епізоди «Помилково звинуваченого»:
– Я не хочу тебе вплутувати!
– Я хочу бути вплутана!
– Я не хочу так з тобою!
– Я хочу так зі мною!
– Здається, вона моя сестра…
– Сестра??
– Сестра – це як брат, тільки її можна зачісувати.
Два епізоди нового «Голого пістолета»:
– Я зараз сама не своя.
– Я теж сам не ваш.
– Прошу, беріть стілець (у значенні, певна річ, «прошу, сідайте»).
– Не треба, вдома повно стільців… (Потім наприкінці довгого діалогу) А стілець я все ж таки візьму (і з гуркотом тягне за собою стільця через весь поліцейський офіс).
Здавалося би, Ліам Нісон отримав роль Френка Дребіна-молодшого насамперед через комічну співзвучність своїх імені та прізвища з ім’ям і прізвищем Леслі Нільсена. Та в результаті, понадміру награвшись в одноманітні серйозні бойовики, що стали справжнім прокляттям актора після успіху «Заручниці», Нісон продемонстрував свій справжній талант: бути зіркою максимально несерйозного кіно і максимально несерйозного бойовику зокрема, бути пародистом і слапстік-мастаком, митцем фарсу і королем дурощів. А ще одне повернення на екрани Памели Андерсон після метатрагічної саморефлексії у драмі «Остання шоуґьол» з цим самоіронічним камбеком до колишньої секс-символьності показало безкомпромісний відхід актриси від ретроградності і вкрай сучасне та актуальне вміння бути гнучкою, різною, природною, балансуючою на межі сміху і постсміху над собою.
«Голий пістолет» сьогодні – це абсолютно голий безпретензійний абсурдистський гумор нон-стоп, який вписує старомодність епохи Леслі Нільсена в нинішні суспільні реалії із соцмережною тиранією, двосторонніми танцюльками навколо расизму і пандемією викриттів, але не намагається бути чимось модним і дидактичним. «Тупість», на думку авторів перезапуску, – не порок і не гріх, особливо тоді, коли вона сама себе чудово розуміє і приймає без жодних «але» і приміток.
Анастасія Лях
Голий пістолет (The Naked Gun)
2025 рік, США
Продюсер: Еріка Хаггінс
Режисер: Аківа Шаффер
Сценарій: Аківа Шаффер, Сет МакФарлейн, Ден Грегор, Марк Хентеманн, Алек Салкін
У ролях: Ліам Нісон, Памела Андерсон, Пол Волтер Гаузер, Денні Г’юстон, Кевін Дюранд, Сі Сі Ейч Паундер
Оператор: Брентон Трост
Композитор: Джоел МакНілі
Тривалість: 85 хвилин/ 01:25
