Поверни її мені (Bring Her Back)

Австралійські брати-режисери Денні та Майкл Філіппу заявили про себе 2022 року, коли випустили дебютний надприродний горор «Говори до мене» (наразі до нього розробляється сиквел, що має вийти у 2026-му), за який отримали виключно захопливі рецензії з акцентами на продуманому сценарії, тонкій нешаблонній постановці і природній акторській грі. То була майстерно прихована за ширмою молодіжного жахастика психологічна драма про злам через утрату близької людини і намагання достукатися до міфічного потойбіччя, де мешкають душі померлих. За сюжетом юначка, що депресує через смерть матері, бере участь у нібито дурнуватому ритуалі в колі знайомих, який спершу здається просто грою і просто забавою на звичайній вечірці. Суть полягає у тому, щоби взятися за дивний артефакт невідомого походження, а саме муміфіковану руку, що типу є провідником у світ духів, і якщо ту руку тримати і дати «дозвіл на входження», то з’явиться привид і оселиться в тілі «гравця». Але тримати можна не більше ніж півтори хвилини, інакше дух залишиться в тілі і розумі назавжди.

Тему трафаретних спіритичних сеансів з дошкою віджі чи магічними закляттями брати Філіппу переосмислили не просто оригінально й по-авторськи, а в глибоко драматичному трансцендентному контексті, а їхній ексцентричний макгафін – муміфікована рука – став уособленням напевно що руки психологічної помочі, котру вкрай потребує будь-хто, хто зіткнувся з нестерпним і руйнівним горем утрати.

У наступному своєму фільмі – «Поверни її мені» – режисери повторили приблизно ту саму формулу, але в помітно більш зрілому і вже досвідченішому виконанні: психологічний злам через смерть когось найріднішого, загравання з небезпечним ритуалом, намагання перетнути світи живих і мертвих з гірким, трагічним, деструктивним або навіть убивчим результатом. Обидва рази Денні та Майкл Філіппу показово обійшлися без якогось конкретного зла і конкретного джерела жаху: без демонів, диявола, темної сили… (у другому випадку навіть навпаки, серед іншого йдеться про янгола, от тільки не в романтизованій іпостасі). Обидва рази вони переконливо продемонстрували, що найбільше людське жахіття – це втрата і категоричне неприйняття смерті як неминучої природної даності. І це абсолютно реальний кошмар. А ірреальний – коли щось або хтось звідти, звідки не повертаються, торкається кордону між світами (віконне скло в картині лірично відіграє роль цієї твердої, ламкої, прозорої границі).

За сюжетом, який розгортається на околицях австралійського міста Аделаїда, майже повнолітній хлопець і його зведена молодша майже сліпа сестра (над якою глузують нетерпимі однолітки і котру старший брат силиться вберегти від ментального травмування), втративши батька (що сам опікувався дітьми, без дружини, хворів на рак і сконав просто у душовій кабінці, голий, мокрий і… чистий), за вказівкою соціальної служби потрапляють під тимчасову опіку до прийомної «матері» Лори (Саллі Гокінс), яка мешкає без чоловіка у віддаленому дещо занедбаному будинку з басейном, в якому немає води. Лора – самотня злегка ексцентрична жіночка середнього віку, фахова психологиня, котра начебто фонтанує позитивними емоціями і нарочитою доброзичливістю, яскраво з присмаком нафталіну вдягається, хоча й нещодавно втратила власну доньку, котра потонула в басейні, коли там ще була вода… Певна річ у будинку починають відбуватися дивні, а краще сказати дикі речі: нова «мама», закрившись у своїй кімнаті, знову і знову передивляється на старому телевізорі шокуючий відеозапис якогось схожого на екзорцизм ритуалу (насправді ж протилежного екзорцизмові, що можна назвати «ендорцизмом»); виливає власну сечу посеред ночі на пах сплячого хлопця; вдягає дівчинку в речі покійної доньки і… має в домі іншого «прийомного сина», котрого не годує і не випускає надвір…

Найбільші жахи в рамках буденної реальності – це дві протилежності, з якими щоденно стикаємося ми або наші знайомі, чи наші сусіди, чи незнайомці, що нічим від нас не відрізняються: перша – смерть близької людини, друга – домашнє родинне насильство (а фігуральна сліпота часто це насилля не бачить). Здавалося би, в єдиний сюжет ці протилежності не дуже в’яжуться, проте брати Філіппу їх навмисно і свідомо поєднують і навіть не так, наче це є дві сторони однієї медалі чи однієї сімейної даності, а так, наче це є щось нерозривно єдине і нерозривно ціле, невіддільний і непорушний один моноліт надто часто хворобливих зв’язків батьків і дітей (власне, як і єдиним цілим є існування Бога і Сатани в міфології, на якій тримається уніфікована віра, загалом, і в кожній окремій душі зокрема). Весь фільм по суті являє собою один ритуал, за яким ми, глядачі, спостерігаємо з безпечної відстані, і режисери принципово не намагаються налякати нас у стереотипний і прямолінійний спосіб. Ми навіть можемо взагалі не злякатися, а радше захопитися макабрично-символістською поезією цього камерного і спершу доволі заплутаного кошмару, де наприкінці в єдиному смисловому орнаменті мають зійтися три різні води як триразове християнське занурення у воду на знак очищення від гріхів в ім’я Отця, Сина і Святого Духа: перша вода – душ, під яким помер батько; друга вода – та, котрої більше немає в басейні і в якій померла дочка Лори; третя вода – затяжний дощ, який починається з другої половини фільму і не зупиняється, наповнюючи злощасний басейн, що став брудним і осіннім.

Делікатність, витонченість, мереживність, нетиповість цього горору вдесятеро помножує так само дивний і дикий вибір на антагоністську роль дивовижної Саллі Гокінс (яка, до речі, в реальному житті незаміжня і ніколи заміжньою не була, і не має дітей), тієї самої, що була такою милою і сердечно-вінтажною, й оптимістично-затишною прийомною матір’ю ведмежати Паддінгтона; і вразливо-чуттєвою та мрійливою прибиральницею, що закохалася у людину-амфібію, у «Формі води» (випадково чи ні, але форма води перетекла за акторкою звідти сюди). І на перший погляд може здатися, що брати-австралійці, відштовхуючись від супротивного, трансформували знакову позитивність Гокінс в епатажну маніакальну монструозність. Але насправді вони якраз зберегли її слабкість, чутливість, вразливість…, лишень показали, як їх спотворило до невпізнаваності горе.

І цілком очевидно, що Філіппу пречудово знають, що диявол (і буквальний, якщо вірите, і фігуральний) ховається в деталях, і тому на руках Лори неможливо не помітити злущений лак для нігтів перламутрово-бузкового кольору (а ще в кадрі фігурують бузкові светри і на матері, і на доньці). Ця бузковість, що символізує ніжність підліткового віку і тендітність щирих дитячих почуттів, уособлює залишок, не до кінця витертий слід світлої душі змученої і спотвореної антигероїні: вона – не чудовисько, вона – незагоєна рана, що поширила надто слабким, надто крихким, надто безсилим тілом і розумом невиліковну монстроінфекцію…

Анастасія Лях