Не сказати, що фінал цієї надзвичайно довгограючої епопеї про родину вигаданих англійських аристократів Кроулі у першій половині двадцятого століття (епопеї, яку можна назвати костюмованою мильною оперою виключної елегантності, і саме та елегантність зрештою дозволила серіалу перекочувати на великий екран і саме на великому екрані – від того фінал якщо не величний, то точно великий – після трьох повнометражних продовжень нарешті завершитися) вийшов по-справжньому grand, але це «не сказати» застосовано лише у хорошому сенсі. Себто «Абатство Даунтон» закінчилося розумно, спокійно, без пафосу…, з крихтою ностальгії і ледь помітним передчуттям нової війни, котра вже за кадром (кадром, який ми ніколи не побачимо, на щастя) змінить і це неіснуюче сімейство, і цей надуманий маєток Даунтон, і реальний британський upper class найбільш радикальним і незворотним чином.
Власне, саме зміни завжди, від найпершої телевізійної серії і до останньої крапки у кінотеатрі, були головним персонажем цього проєкту. І впродовж шести сезонів та трьох фільмів ми, глядачі, неспішно спостерігали передовсім за тим, як крізь аристократів Кроулі (подекуди зверхніх, але переважно доволі дружелюбних і толерантних) і їхню вірну багаторічну прислугу, яка в цьому домі дорослішала і виходила на пенсію…, проходив неквапний і невблаганний час. Не герої «Абатства Даунтон» рухалися крізь часовий плин, а часовий плин сковзав крізь них…, наче легкий вітер у галереї зі старовинними портретами.
Цей час, цей вітер, цю старовинність, цю плавку і крихку зміну епох завжди уособлювала в «Абатстві Даунтон» зовсім не гордовита красуня леді Мері (Мішель Докері), за романтичними зіткненнями і розчаруваннями котрої ми постійно та неуклінно стежили, ніби дуже і дуже довго (впродовж цілих п’ятнадцяти років) читали один і той самий нескінченно любовний роман…, а витончено комічна і водночас сповнена дуже добре прихованої вікової гіркоти незрівняна Меггі Сміт у ролі злегка занозної леді Вайолет, вдовуючої графині Ґрентем, яка начебто дошкуляла усім своєю упертою реакційністю, не приймаючи жодних фривольностей і авангарду, проте насправді, проживши майже ціле шалене століття від 1934-го до 2024-го, саме вона і тільки вона, дама Марґарет Наталі Сміт, ветеранка і провідниця повоєнного кіно і повоєнного театру, дворазова володарка «Оскара» і семиразова лавреатка премії BAFTA, кавалер Ордена кавалерів пошани та Дама-Командор Ордена Британської імперії…, в образі місцями карикатурної, а місцями щиро ліричної незламної дворянки втілювала безвідносний завтрашній день…, так, наче, підбираючи шлейф плаття і відстукуючи тростиною, з кожним кроком переступала поріг між століттям двадцятим і двадцять першим. І звісно, зі смертю актриси скінчилася певна ера, чи принаймні скінчилося певне відчуття певної ери. І символічно скінчилося саме «Абатство Даунтон», яке програло ноту прощання, ноту ремінісценцій і ноту невпевненого, проте такого, що видається твердим, споглядання в туманне, як Лондон, майбутнє.
Колись Кроулі прочитали в газеті про затонулий «Титанік», потім пережили Першу світову війну, переобладнавши залу маєтку Даунтон у тимчасовий госпіталь…, а тепер їхня сакральна оселя потребує не тільки ремонту, а і людей із новими поглядами, щоб не піти на дно і лишитися на плаву ще хоча би одне десятиліття, допоки на королівство і чайні сервізи не полетять нацистські бомби… Але нові погляди і традиційний англійський снобізм взаємодіють вельми натужно, тож сюжет заключного фільму вибудовується навколо «скасування» вищим світом леді Мері, котра наважується підписати розлучення, ініційоване її другим (після трагічної загибелі Метью) чоловіком Генрі (Метью Ґуд, який напевно що через занятість у серіалі «Відділ нерозкритих справ» не з’явився в кадрі навіть щоби попрощатися). Спільнота «old money» відвертається від Мері Кроулі, наче петербурзька знать від Анни Кареніної. Але… вітер змін зрештою продуває навіть глухо застібнуті британські традиції.
Незмінний сценарист «Абатства Даунтон» Джуліан Феллоуз, як і завжди, дозволяє собі годинниково вивірену сентиментальність, яка подекуди доволі голосно тікає, проте ніколи не стоїть на місці і не перетворюється на головну та єдину тональність. І досліджуючи феномен змін (культурно-соціальних і колективно-ментальних, що виростають з поодиноких індивідуальних), він долає відстані максимально акуратно, ніколи не перестрибуючи час, потрібний для суспільних трансформацій, у чоботах-скороходах і не перелітаючи на літай-килимі… Так, аристократія переїздить із фамільних замків у звичайні квартири, де є сусіди зверху і знизу, і за кожною стінкою…, і переживає з того приводу шок, а прислуга тим часом все активніше освоює інші професії (зокрема професію кіносценариста, котрим став колишній лакей Мозлі), все гучніше користується голосом і навіть опиняється за одним столом зі вчорашніми господарями, чи коректніше вчорашніми роботодавцями… Світ змінюється, проте все ж таки дуже обережно…, наче п’є дуже гарячий і гіркуватий чорний чай.
І хоча десь уже перед самими заключними титрами леді Мері охоче і з делікатною посмішкою погоджується стати хрещеною майбутньої дитини камеристки Анни, та обійняти у той момент, коли прощальні обійми так наполегливо напрошуються заполонити кадр об’ємними сентиментами, через принципи дистанції і дрібні залишки непохитної вищості собі не дозволяє… Change but start slowly because direction is more important than speed.
Анастасія Лях
Абатство Даунтон: Величний фінал (Downton Abbey: The Grand Finale)
2025 рік, Велика Британія/ США
Продюсери: Гарет Нім, Джуліан Феллоуз, Ліз Трубрідж
Режисер: Саймон Кертіс
Сценарій: Джуліан Феллоуз
У ролях: Мішель Докері, Г’ю Бонневілль, Елізабет МакГоверн, Пол Джаматті, Лора Кармайкл, Брендан Койл, Роб Джеймс-Кольєр, Джоан Фроггатт, Аллен Ліч, Джоелі Річардсон, Джим Картер, Філліс Логан, Алессандро Нівола, Домінік Вест, Софі Макшера, Арті Фрушан, Пенелопа Вілтон, Леслі Нікол, Ракель Кессіді, Кевін Дойл
Оператор: Бен Смітгард
Композитор: Джон Лунн
Тривалість: 124 хвилини/ 02:04
