Подружка (Дівчина мого сина, The Girlfriend)

У цьому міні-серіалі цікаво спостерігати не лише за професійною і фемінною баталією двох небанальних актрис дуже різних поколінь Робін Райт і Олівії Кук, між якими вібрує яскрава і потужна хімія ненависті, а і за тим, наскільки вперто і маніакально автори проєкту створюють і розвивають, і нагнітають, і доводять до апофеозу… справжнісінький трилер на геть порожньому місці. Ну добре, на майже порожньому… І ми, глядачі, у надуману трилерність цього трилера віримо, бо здається, що він цілком можливий і цілком реальний.

Помірковано претензійною архітектурною концепцією «Дівчина мого сина» повторює структуру мелодраматичного серіалу «Коханці», де коханців грали Домінік Вест і Рут Вілсон і де одна і та сама історія почергово розповідалася з точок зору обох головних героїв, а глядач уважно спостерігав за деталями і дрібницями, а подекуди і досить суттєвими відмінностями, котрими різнилися два погляди, два бачення, два сприйняття, два трактування, два пропускання крізь вельми своєрідні і карколомні, і зрадливі фільтри пам’яті… однієї і тієї ж самої ситуації від запам’ятовування зачіски до впевненості в розумінні мотивів поведінки і сенсу вчинків. І досить дивно, проте виявилося, що спостерігати за суб’єктивними викривленнями кутів зору потенційної невістки і потенційної свекрухи навіть цікавіше, ніж робити те саме стосовно чоловіка та жінки в гострих романтичних перипетіях. Утім недивно, що гострота між двома жінками, що вчепилися в одного чоловіка, перегострює гостроту між половинками адюльтерного любовного інтересу.

Насправді Олівія Кук, здавалося би, виглядає так, що їй було би до лиця зіграти не ту дівчину, що викликає в матері хлопця нездоланну алергію, а якраз навпаки, ту «хорошу дівчинку», котра завжди подобається всім матусям залежних від матусиної думки незрілих інфантильних юнаків, себто тиху, скромну, невульгарну, лагідну… Хоча за винятком деякої (можна сказати, допустимої) вульгарності Черрі (Кук), яку дорослий, але зовсім неемансипований син багатих батьків з лондонської еліти приводить додому знайомитися, саме такою і є… чи принаймні здається: тихою, лагідною, ввічливою, розумною, такою, що щиро хоче сподобатися і щиро намагається справити гарне враження. Однак із самого початку, із найперших найповерхневіших найдрібніших дрібниць налагодження зв’язку і ладу між Черрі та матір’ю хлопця Лаурою (Райт) іде кострубатим зиґзаґом, наче малюнок на спинці гадюки, і кричуще натякає на те, що під завісу хтось когось таки вжалить, і не просто боляче, а буквально смертельно.

Так, барська зверхність і класове приниження з боку снобістської Лаури щодо яскравої представниці соціальних низів Черрі (представниці тих напористо поглядаючих нагору низів, які замість того, щоби котитися нижче на дно, навпаки, вигризають своєю наполегливістю і цілеспрямованістю дорогу наверх, причому не вдаючись до шахрайства, а чесно і завзято гаруючи) дається взнаки ще до того, як дівчина переступає поріг…, адже саме ім’я Черрі здається представниці бомонду, котра звикла відпочивати в Іспанії і церемоніально куштувати кулінарні витівки тамтешнього персонального кухаря (котрий напевно що пролетарську вишню до вишуканих страв не кладе), якимось «нішевим», таким, що підходить стриптизерці. Водночас казусний випадок, те, що ми називаємо «цим незручним моментом»…, змушує Лауру (котрій уже не сподобалися ім’я дівчини і надто червона сукня з надто глибоким вирізом, хоча за те плаття останній довелося заплатити чималу як для неї суму і піти в мінусовий баланс на картці попри те, що річ не нова, а ношена) небезпідставно запідозрити Черрі у крадіжці.

Пихатій галеристці Лаурі одразу, певна річ, не сподобалося, що Черрі вирішила зі знанням справи прокоментувати картини на стінах її вітальні і використала готові фрази з обкладинки журналу з живопису, що лежав тут же на журнальному столику…, хоча Черрі попри грубий прийом (а де їй з її походженням від батька-будівельника і матері-м’ясникині взяти навичок до витончених ходів?..) хотіла виключно як краще, прагнула лише сподобатися… Натомість дівчина з вулиці своїм гострим вуличним оком одразу вбачає в поведінці Лаури нездорову опіку над уже цілком дорослим чадом, що уже давно мав би бути самостійним чоловіком, але застряг під матусиним крилом, яке накрило і придавило так міцно, що аж задушно (хоча Лауру теж можна зрозуміти, адже колись вона вже втратила дочку і втрата сина для неї – ніж у серце в ту саму рану, що ледь-ледь загоїлася).

Власне, у тому-то і є складність і проблема (в позитивному сенсі, що робить історію об’ємнішою за переважно пласкі психологічні трилери про чиюсь одержимість, коли суб’єкт одержимості є джерелом виключно злоякісних інтриг, аферистських маніпуляцій, відвертого злодіяння): ми, публіка, розуміємо обох, по-різному, дозовано, по черзі змінюючи вектор більшої симпатії…, але обох. І важко не погодитися, що обидві є нібито цілком нормальними (лишень із протилежних всесвітів) і загалом непоганими, достойними, заслуговуючими на повагу й емпатію людьми…, навіть якщо кожна намагається перекричати і без того дуже гучний дзвін у вухах зі своєї власної дзвіниці… Сценаристи цього шоу – і коти, і трудоголіки водночас. Місцями (та у фіналі) незамасковано одкровенно ліняться, проте іншими місцями (котрих точно більше) скрупульозно і доволі делікатно нагнітають ступінь непорозуміння і невідчуття межі, котру обом героїням не варто було переходити; роблять тоненькі зарубки на товстій (вірніше такій, що із кожним кроком товстішає) палці, котру обидві персонажки, не усвідомлюючи наслідків, перегинають.

Лаура прагне «скасувати» Черрі. І це в епоху, коли так звана «культура скасування» перетворила стосунки між знайомими і незнайомими людьми на гойдалку кричущих парадоксів, яка весь час гойдає інтимне ліжко геть кожної і більш відомої, і менш відомої, і невідомої фігури. «Зараз усіх скасовують. Це наче новий ритуал посвячення», – каже найближча подруга Лаурі. Власне, про те, що «скасувати» когось сьогодні легше, ніж відмовитися від другої чашки ранкової кави…, і розповідає «Дівчина мого сина». Ну і про те (і на відміну від скасування «те» є старим як світ), що навіть цілком нормальні і начебто адекватні жінки перетворюються на маніячок і зрештою монстрок, коли вчіплюються зубами і нігтями в бідолашного і ментально досить кволого чоловіка, що через м’якотілість і легкодухість дозволяє цій згубній трансформації статися.

Анастасія Лях