Незламний (Руйнівна машина, The Smashing Machine)

Цікаво, що брати-постановники Бенні і Джош Сафді («Хороші часи», «Неграновані коштовності»), вперше за свою режисерську кар’єру розділившись подібно до творчого розриву братів Коенів, кожний окремо від іншого вирішив сольно дебютувати саме зі спортивним байопіком, хоча в тандемі вони спортивної теми жодного разу не торкалися в ігровому форматі (проте 2013-го у співпраці випустили документалку про баскетболіста Ленні Кука). Тож Бенні зробив «Руйнівну машину» про бійця змішаних єдиноборств Марка Керра, котрого зобразив несхожий на себе Двейн «Скала» Джонсон, а Джош відповідно зняв стрічку «Марті Супрім» про зірку настільного тенісу Марті Райзмана у виконанні Тімоті Шаламе (остання так само вийде в прокат цього року, але трохи пізніше, наприкінці грудня, впритул перед оскарівською гонкою). І виглядає так, що, зумисно чи ні обравши один і той самий жанр для своїх сольних дебютів, брати погодилися на очевидну конкурентність.

При цьому Бенні Сафді вчинив сміливіше за свого старшого брата. У той час як останній обрав зіркою свого фільму вже багато разів драматично перевіреного Шаламе, котрий наразі перебуває на піку популярності і є улюбленцем кіноакадеміків, Бенні стрибнув у невідомість із колишнім рестлером, який ще ніколи (ніколи-ніколи) не випробовував свої спроможності у по-справжньому серйозній драматичній грі. Власне, Бенні пішов тим самим зумисно тернистим шляхом, яким брати ходили до того неодноразово разом, коли довели, що «сутінковий нездара» Роберт Паттінсон здатен на набагато більше, ніж усі вважають («Хороші часи»), і що Адам Сендлер, завсідник «Золотої малини», здатен не просто реабілітуватися, а продемонструвати таке перевтілення і такий несподіваний драматичний вибух («Неграновані коштовності»), що, не потрапивши до більш ніж заслуженої оскарівської номінації, він назавжди стане таким актором, потенціал якого налякав заскорузлу Кіноакадемію.

З точки зору режисерського стилю (за який Бенні Сафді отримав венеційського «Срібного лева») молодший брат, з одного боку, не виявився принципово відмінним від тієї техніки, котру мувімейкери Сафді (такі собі стрітові самородки, «неграновані алмази», зухвалі митці з низів, що звисока плюють на академічну методу) відточували і відшліфовували у тандемі. Тобто його «Руйнівна машина» знову ж таки нагадує «домашнє відео», в якому доволі глибоко, в невидимих на перший погляд нюансах прихований арт, а точніше дикий гібрид вуличного і високого арту. Однак Бенні на відміну від шаленого ритму «Хороших часів» і «Негранованих коштовностей» вдається до зовсім іншої динаміки, вірніше до практичної її відсутності…, так, наче його кіно свідомо сповільнюється у розвитку, дивиться з великого екрана на глядача, наче мала розгублена дитина.

Саме так на нас дивиться і сам Марк Керр, абсолютно нетиповий головний герой у виконанні Двейна Джонсона, котрого тут можна назвати «мускулами без маскулінності», величезних розмірів дошкільною дитиною, котра не те щоби вередує чи намагається вивчити довколишній світ, а радше силиться (у випадку Керра і фігурально, і буквально) зрозуміти, ким і чим вона є і куди варто рухатися, щоби зараннє не померти, стоячи чи сидячи на місці посеред сильно обмеженого дитячого манежу (цим манежем ясно що виступає бійцівський ринг і зокрема клітка-ринг октагон, яка символізує замкнутість протагоніста у свідомо чи напівсвідомо обраному просторі; і зовсім невипадково у фільмі за кадром звучить Елвіс Преслі, котрий наприкінці кар’єри так само безвилазно мавпував у клітці, ніби передражнюючи самого себе, і так само нескінченно пітнів, коли був ув’язнений в одному з лас-вегаських казино і співав через біль і сльози, сидячи на медикаментозній голці).

Щоби глядач оманливо не подумав, що ця стрічка про спорт, Бенні Сафді навмисно повноцінно не показує жодного бою, навмисно робить сцени змагань невиразними й обірваними. Натомість зосереджується на нарочито розріджених діалогах у роздягальні із тренером, найліпшим другом чи із журналістами, та вдома із так само доволі обмеженою подружкою у виконанні Емілі Блант, які (себто ті скудні діалоги) виглядають підкреслено примітивно й очевидно дуже важко даються важкому Маркові Керру. Проте режисер безумовно не ставиться до свого персонажа як до малечі чи тим паче до дурника. Навпаки, режисуру молодшого Сафді від режисури братів Сафді якраз і відрізняє… велика ніжність, спрямована на адресу шорсткого і кострубатого головного героя, котрий із дрібними ріденькими кучерями на здоровенній неповороткій голові дійсно нагадує однорічне маля. І тому найбільш легка і органічна бесіда складається у Керра із… дитиною в лікарні, котрій зірка UFC дає автограф і наївну настанову «не битися!».

Вколюючи у вену опіоїд, вразливий ламкий (так, саме ламкий, а геть не незламний) велетень (котрий на раз-два ламає двері, проте ще швидше ламається від нестикування дитячого уявлення з дорослою реальністю) рахує «раз міссісіпі, два міссісіпі, три міссісіпі…». А коли програє бій (а перед тим на запитання японського інтерв’юера «Як він собі уявляє свою реакцію на гіпотетичний програш?» відповідає, що не знає і не може уявити, бо ще ніколи не програвав), то реагує не люттю, не пригніченням, не запалом взяти реванш…, а… дитячим плачем взахлин… Так, Бен Сафді не показує соковиті насичені бої, але натомість показує сцену у літаку, де, вилітаючи ранковим рейсом до Йокогами (Японія), де відбудеться бій з українським кікбоксером Ігорем Вовчанчином (Олександр Усик), Марк Керр, скромно сидячи в економ-класі, просить пасажира біля вікна підняти фіранку, щоби побачити схід сонця (здається, всі ми так робили, в поїзді чи літаку, саме в дитинстві, а потім, ставши дорослими, чомусь перестали і стали воліти лишатися в напівтемряві зашторених вікон на самоті зі своїми завжди напівтемними думками…, як і Елвіс Преслі наприкінці життя у клітці).

«Я хочу, щоби ти дивилася на мене як на чоловіка», – болісно каже Керр своїй подружці (котра однаково плакала і дратувалася і від дитячих його вчинків, і від більш пізніх чоловічих, бо і сама не виросла достатньо з дівчачих капризів у зрілу жінку). І цілком очевидно, що чоловічий біль тут значно глибший за спортивний, адже останній переважно обмежується кількома новими швами, що згодом стануть кількома новими шрамами)… Так-так, Бен Сафді зовсім не показує соковиті насичені бої. Але натомість показує сцену в японській сувенірній крамниці, де герой Скали купує зелену керамічну чашу (зелений – колір і гармонії та рівноваги, і водночас незрілості), склеєну зі скалок золотою технікою кінцуґі, і та чаша схожа на нього самого, зшитого хірургічними нитками… Натомість показує сцену на присадибній ділянці, де Керр довго і нудно пояснює героїні Емілі Блант, чому від кактуса сагуаро (котрий знову ж таки схожий на самого героя: так само зелений, велетенський, шкарубкий, неоковирний) треба відрізати відпочкованих «діток». Бо ті відпочкування відбирають в основної рослини воду… Зрештою екранний Марк Керр відрізає від себе і дівчину, і спортивну кар’єру…, і завершує цю історію (цю драму дуже пізнього, втім не запізнього дорослішання) мирною самодостатньою посмішкою у душовій в роздягальні, вдосталь насичуючись водою…

Анастасія Лях