Та який там дружимо, йому аби пляшку з кимось роздавити, ну і аби не били.
Фільм Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли» (Grey Bees) став однією із головних подій у вітчизняному кіно 2024 року. Він отримав приз «Золотий Дюк» на Одеському кінофестивалі, спеціальну відзнаку журі на «Молодості» та став найкращим фільмом на премії кінокритиків «Кіноколо». Проте дістався українського прокату лише за рік, виглядаючи тепер ще більш запізнілим.
Режисер і сценарист Дмитро Мойсеєв («Такі красиві люди», «Час хризантем») взявся екранізувати однойменний роман Андрія Куркова, який увійшов до шорт-листа «Книги року BBC-2018» та списку найкращих книжок 2022 року за версією The New Yorker. Курков знаний тим, що пише про абсурд життя в умовах пострадянського сюрреалізму з такою теплотою, що навіть потойбіччя в нього виглядає затишним. Але «Сірі бджоли» не про рай чи пекло, а про «сіру зону» АТО на Донеччині і двох підстаркуватих чоловіків, давніх знайомих, хоч і не товаришів, проте близьких поневолі, адже вони єдині лишилися в селі на непідконтрольній уряду України території.
Головні ролі виконали Віктор Жданов («Спіймати Кайдаша») і Володимир Ямненко («Дике поле»). Їхні персонажі схожі на дві сторони однієї монети, по якій проїхала гусениця російського танка. Жданов грає старого буркотуна, що доглядає за бджолами, качає мед, називає українських військових «своїми» і волів би жити у вільній Україні, проте не відчуває себе потрібним на підконтрольних територіях. За своє виконання він отримав відзнаку кінокритиків на премії «Кіноколо».
Персонаж Ямненка, зіграний актором не менш переконливо – геть інший. Він легковажний балагур, що ладен товаришувати і з нашими, і з вашими, з легкою душею обносить хати колишніх односельчан і намагається радіти кожному дню, хай навіть без світла і з днрівцями, що регулярно навідуються «в гості». Це типовий представник класу «какая разніца», який виживає за будь-якої влади, бо мімікрує і пристосовується.
Цей дует – окраса всього фільму, і саме заради нього стрічку Мойсеєва варто дивитися. Жданов та Ямненко зберігають баланс між буденністю й трагікомедією, мовчанням і побутовими філософськими розмовами, гротеском та іронією, якими славиться проза Куркова. І хоча Мойсеєв недостатньо подбав про динаміку чи напругу, актори створюють диво: із дрібних моментів, із невисловлених думок і пасивно-агресивних перепалок народжується відчуття справжнього життя там, де його не мало б бути взагалі. Цим фільм Мойсеєва нагадує «Клондайк» Марини Ер Горбач 2022 року, в якому авторка також досліджує території, що завмирають разом із мешканцями, котрі лишаються. Саме це питання стає ключовим для глядача: «Чому люди обирають таке життя, або ліпше сказати існування, замість того, аби втекти від війни?».
Відповідь у Мойсеєва доволі банальна: лишаються ті, хто може вижити будь-де, або ті, хто ніде більше не зможе. Для перших особливо нічого не змінюється, «сіра зона» чи навіть окупація приносить не лише нові виклики, але й можливості. Для других покинути свій дім означає втратити останню точку опори у житті, яке і так втомило своїми постійними пертурбаціями. Водночас обмеженість двома персонажами, двома історіями, є і слабким місцем стрічки «Сірі бджоли». Про другорядні сюжетні лінії українських військових і російського снайпера сказати особливо немає чого, адже вони слабо опрацьовані і не додають бажаного різноманіття та драйву стрічці Мойсеєва.
Тож фільм «Сірі бджоли» виглядає радше як зліпок часу й місця, ніж повноцінна історія. Ми просто спостерігаємо, як двоє людей намагаються вижити у антилюдських умовах, немов ті самі «сірі бджоли» apis mellifera caucasica, що ладні витримувати складні природні умови. Справжнього конфлікту не вбачається, арки персонажів не проглядаються, фінал не має сили, і під кінець картини тільки й чекаєш, аби хтось нарешті вистрілив.
Звісно, премії фільм отримав, і навіть не одну. Але, відверто кажучи, скоріше завдяки відсутності конкуренції, ніж власній художній силі. «Сірі бджоли» – це кіно, яке можна поважати за акторську роботу, але важко полюбити через недосказаність. І відтягування прокату на цілий рік лише збільшило дистанцію між показуваними подіями і сьогоднішніми глядачами, увага яких сконцентрована не на тих, про кого згадують у зверненнях про евакуацію чергового села, а на тих героїв, що поклали свої життя, аби сповільнити просування лінії фронту до поселення. І якщо вже й говорити про життя людей, яке не назвеш медом, то актуальною сьогодні є не «сіра зона» неіснуючої більше АТО, а справжня окупація, в якій опинилися наші співгромадяни.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Найкращі українські фільми про війну з росією
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati/dopomogti-viddilennyu
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
