Режисер дилогії «Воно» Енді Мускетті повертається до історії інфернального клоуна Пеннівайза і його, можна сказати, альма-матер (вигаданого містечка Деррі у штаті Мен, що те клоунське зло породило і вигодувало) у серіалі-приквелі, де події розгортаються у квітні 1962 року за кілька місяців до Карибської кризи (і за 27 років до дії першого фільму дилогії, адже Пеннівайз повертається до своїх злодіянь і дітожерства саме кожні 27 років). І треба сказати, що вже з першої серії шоу очевидно наближається до роз’яснення метафоричної суті й алегоричного походження клоуна, про які Стівен Кінг свого часу вирішив промовчати. Тобто автори серіалу пропонують власну гіпотезу, і вона точно має право на життя, тим паче сьогодні, коли чергова ядерна загроза знову ставить під сумнів майбутнє наших дітей.
У пролозі (перша серія, до речі, і починається, і закінчується сценою у кінотеатрі, де показують мюзикл «Музикант» із Робертом Престоном у головній ролі, абсолютний касовий гіт тодішньої кіноепохи) маленький хлопчик (як дізнаємося пізніше, на ім’я Метью, котрий напередодні святкував свій день народження, проте не мав друзів для святкування, а батьки підкупили цукерками кількох однокласників Метью, аби ті завітали на свято, та ті все рівно не прийшли…, і самотній невдаха вирішив не лише просидіти одиноко у кінотеатрі, а і після сеансу втекти геть із міста), прослизнувши до зали зайцем, чомусь явно нервово дивиться «Музиканта» і завзято смокче дитячий цмулик (смочок, гумову пипку), котрий йому ясно що вже не за віком. А далі, тікаючи від адміністратора кінотеатру, вибігає на шосе, де перед ним зупиняється попутка з «доброю родиною», що нібито їде до Портленда (найбільшого міста штату Мен) і люб’язно погоджується вивезти розгубленого, самотнього, ображеного Метью з проклятого Деррі… Та замість придорожньої таблички типу «Ви залишаєте Деррі, на все добре!» наляканого хлопчика (а в салоні авто вже починають відбуватися моторошні дива) зустрічає той самий ненависний напис «Ласкаво просимо до Деррі!»…
І тут точно варто коротко розповісти сюжет мюзиклу «Музикант». Там ішлося про шахрая і пройдисвіта, що приїздив до маленького провінційного містечка і видавав себе за вчителя музики, хоча жодних музичних здібностей не мав. Аферист оголошував про створення дитячого оркестру і збирав на те діло гроші з містян. Переконуючи батьків, що заняття в оркестрі позитивно вплинуть на виховання і дисципліну хлопчиків, брехун звісно що мав намір утекти із грошима… Ясно що образ лжемузиканта зі старого фільму і його крива лінія лжевиховання дітей накладаються на образ клоуна Пеннівайза, що є лжеклоуном і лжедругом маленьких мешканців Деррі, наляканих пубертатом, відчуженістю і вельми незатишним мікрокосмом…
А макросвіт тим часом перебуває на порозі потенційного кінця. У першій серії нібито не одразу зрозуміло до чого паралельно із героями-дітьми (і треба знову наголосити, що Мускетті і для великого, і для малого екранів бездоганно вміє підбирати акторів-дітей і певно що відмінно вміє з ними взаємодіяти) нам показують військових і авіабазу, що розмістилася в маленькому Деррі (і цей факт викликає гіперактивне занепокоєння одного з підлітків, що вибудовує конспірологічні теорії про прибульців). Очевидно, що малий конспіролог частково правий, але замість експериментів з іншопланетянами тут відбуваються ядерні випробування, котрі, приміром, в японській кінематографічній міфології породили монстра Ґодзіллу, а в американській – клоуна Пеннівайза як алегорію ядерного зла, що відбирає в дітей завтрашній день.
Деякі родини у серіалі мають ті самі прізвища, що родини у фільмах і книзі, зокрема ми бачимо родичів темношкірого Майка Генлона та єврея Стена Уріса з оригінального «Клубу невдах». Так само, як Беверлі Марш у романі, тут теж компанію хлопців розбавляє дівчина на ім’я Ліллі, в котру був закоханий зниклий Метью (персонажку звуть Ліллі певно що невипадково, адже Беверлі Марш грала акторка Софія Лілліс). І цікаво, що Ліллі переживає дитячу травму і почуття провини, пов’язані із загибеллю батька, що помер через виробничий нещасний випадок на консервному заводі («добрі» однокашники не відмовляють собі в огидних жартах періодично підкладати в персональну шафку-локер Ліллі банки з консервованими огірками). І саме на консервацію і розконсервацію схожі періодичні поява і зникнення Пеннівайза з Деррі. Так само, як консервацію і (не дай боже) розконсервацію періодично переживає світова ядерна зброя (чи принаймні розмови про неї).
Одразу кидається в око (причому буквально, коли в епатажному скривавленому пролозі на глядачів кидається інфернальне немовля-мутант, що вилітає з вагіни матері, і цей процес нам показують відносно крупним планом) вищий ступінь горорності серіалу в порівнянні з фільмами. Тут Мускетті себе не стримує навіть попри те, що його історія знову про дітей (а не про дорослих, як у другій главі повнометражної дилогії). І щонайменше не може не інтригувати фінальна точка, до якої це нестримування приведе і режисера, і героїв, і глядачів, і… ядерно-каналізаційну історію містечка Деррі…
Анастасія Лях
Воно: Ласкаво просимо до Деррі (It: Welcome to Derry)
2025 рік, США
Продюсери: Енді Мускетті, Барбара Мускетті, Ден Лін, Рой Лі, Шеллі Мілз, Джейсон Фукс, Бред Калеб Кейн
Режисер: Енді Мускетті
Сценарій: Джейсон Фукс, Бред Калеб Кейн, Остін Гузман, Гвадаліс Дель Кармен, Гейб Гобсон, Гелен Шан
У ролях: Тейлор Пейдж, Джован Адепо, Джеймс Ремар, Стівен Райдер, Матильда Лоулер, Аманда Крістін, Клара Стек, Блейк Кемерон Джеймс, Майлз Екхардт, Кріс Чок, Меделін Стоу, Білл Скашґорд
Оператор: Денієл Вілар
Композитор: Бенджамін Воллфіш
