Режисерка Кетрін Біґелоу, котра давно вже не є «просто колишньою дружиною Джеймса Кемерона», досі не стомлюється (попри те що вже має заповітний титул першої жінки-лавреатки «Оскара» за найкращу режисуру) постійно підкреслювати і постійно доводити, що вона мувімейкерка з яйцями, більшими за чоловічі. І хоча її тріумфальний «Володар бурі» все ж таки є дещо переоціненим, навряд чи хтось не погодиться з тим, що Біґелоу є принципово розумною постановницею, що знімає принципово розумне кіно, а не просто жорстке маскулінне. Проте разом із тим ледь не кожного разу здається, що вона принципово нерозумно підходить до вибору тем і ракурсів і зовсім не вміє зображувати на екрані звичайних людей, замість яких майже завжди віддає головну роль американській політиці, хоча остання надто вузька і надто груба, щоби грати широко і філігранно.
Під час війни в Іраку Біґелоу випустила воєнно-психологічну драму про американського сапера, що займається розмінуванням в одному з іракських міст. Одразу після ліквідації бен Ладена режисерка зняла трилер про ліквідацію бен Ладена. Зараз, коли світові загрожують Третя світова і те саме ядерне протистояння наддержав, що було під час холодної війни, Біґелоу, ну звісно ж, робить кіно про ядерний удар по Америці (причому той факт, що ціллю, обраною «навпомацки», стає не Вашингтон, не Нью-Йорк, не Лос-Анджелес, не оборонний завод у Пенсильванії, не Пентагон у Вірджинії…, а Чикаго, відсилає до того, як колись самими американцями були обрані не Токіо, не Кіото, не Осака…, а Хіросіма і Нагасакі, і той страшний вибір і вельми сумнівні аргументи на його користь ми спостерігали у фільмі «Оппенгеймер»). І напевно можна сказати, що «Будинок з динаміту» (де під «будинком» мається на увазі зовсім не Білий дім і навіть не Америка, а вся планета Земля, котра через накопичення країнами атомної зброї дійсно давно перетворилася на «дім з динаміту», готовий вибухнути будь-якої хвилини) вкотре довів, що єдиною стрічкою Кетрін Біґелоу, зробленою з щирою любов’ю, був і лишається романтизований бойовик «На гребені хвилі».
Дві години хронометражу показують події тривалістю всього лише дев’ятнадцять хвилин. Рівно стільки летить міжконтинентальна балістична ракета, котра може нести ядерний заряд, випущена одного звичайного ранку по Америці невідомо ким і невідомо звідки. Дев’ятнадцять хвилин лишається з того моменту, як стає зрозуміло, що це не чиїсь навчання, а спрямований пуск по території, до безпосереднього удару по цілі. Ці дев’ятнадцять хвилин не розтягуються на весь хронометраж, а почергово показуються з трьох різних ракурсів: з точки зору співробітників Білого дому, з точки зору військових і з точки зору президента США (оскільки останнього зіграв Ідріс Ельба, то можна сказати, Біґелоу принципово не захотіла показувати президентом Дональда Трампа і зробила суто авторський суто художній камбек до ліберальної епохи Барака Обами, хоча події у фільмі відбуваються умовно сьогоднішнього чи завтрашнього дня, адже в одному з діалогів звучить репліка про росіян «Ми пробачили їм ліквідацію опозиції, арешти американських громадян, напад на Україну… Якою була наша відповідь?! Конфіскація кількох їхніх яхт в Сен-Тропе?! А тепер вони запустили по нас ракету подивитися, чи зійде і це їм з рук»).
Поки ракета (що вб’є десять мільйонів одразу і ще невідомо скільки мільйонів загинуть потім від радіації) летить, умовним політикам і генералам лишається тільки гадати, хто саме на це наважився: росія, Китай чи Північна Корея…, бо визначити координати запуску вони не можуть, адже, судячи з усього, перед запуском ворог здійснив хакерську атаку на американські супутники. Однак попри те що ворог не ідентифікований, президент все одно змушений упродовж дев’ятнадцяти хвилин (вірніше за ще менший час, який розпочинає відлік з тієї миті, коли не спрацьовує ППО, бо шанс збити ракету ракетою нібито такий же мізерний, як «поцілити кулею в кулю») ухвалити так чи інакше з усіх можливих боків і в усіх можливих варіантах катастрофічне фатальне рішення: не відповідати на удар і «просто дивитися, як горить Чикаго» і таким чином продемонструвати слабкість, на яку вороги відреагують подальшими ударами, або відповісти аналогічно ядерним ударом на випередження по командних пунктах росії, Китаю, Північної Кореї, Ірану, Пакистану…, обравши з трьох можливих опцій: точкові мішені, середні або глобальні («з кров’ю, середнього просмаження і well done», як чорно жартує лейтенант-командир, що приносить президентові «чорну книгу» чи радше «чорний зошит», на який очільник дивиться максимально розгублено, бо бачить його вперше і він «схожий на ресторанне меню»).
З одного боку, Біґелоу детально показує те, чого глядачі не знають і знати не можуть, і що виявляється тривожно хаотичним, непідготовленим і непрацюючим, хоча мало бути (чи принаймні уявлялося) системним, робочим і точним як швейцарський годинник. Але з другого боку, за кілька хвилин до ймовірного кінця світу дивитися на те, що роблять політики і військові, є напевно що найменш захопливим заняттям з усіх можливих, а той факт, що вони, виявляється, гадки не мають, що саме і як саме робити, пригнічує і відсторонює ще більше, і в результаті ми, публіка, переживаємо найгірший симбіоз почуттів: відсутність емпатії і розчарування. І навіть тваринний страх перед невідомим новим світом, який от-от настане для когось у бункерах, а для когось… не настане…, непробачно притуплюється, і перед фінальними титрами (де закадрово чутно ланцюг вибухів) побачене взагалі не викликає жодних емоцій, наче за «короткі» дев’ятнадцять хвилин поняття гострої актуальності благополучно перейшло в розряд пильної архівності.
З одного боку, «Будинок з динаміту» претендує бути фільмом-застереженням (хоча застерегти можна лише від таких результатів, перед якими ухвалюється або правильне, або неправильне рішення, а коли ситуація є такою, що будь-яке рішення призведе до кінця і категорій «правильного»/ «неправильного» більше не існує, застереження як прерогатива розумних і шанс для людства нівелюється повністю). З іншого боку, складається враження, що цією стрічкою Кетрін Біґелоу задумала щедро посіяти паніку у найбільш непідходящі (і небезпечні) для нав’язування паніки часи. І в такому разі «Будинок з динаміту» перетворюється з проєкту, що не цілком удався як напружений трилер, на проєкт, який, можливо, і зовсім не варто було знімати і випускати.
Анастасія Лях
Будинок з динаміту (A House of Dynamite)
2025 рік, США
Продюсери: Грег Шапіро, Кетрін Біґелоу, Ной Оппенгейм
Режисер: Кетрін Біґелоу
Сценарій: Ной Оппенгейм
У ролях: Ідріс Ельба, Ребекка Фергюсон, Габріель Бассо, Джаред Гарріс, Трейсі Леттс, Ентоні Рамос, Мозес Інграм, Джона Хауер-Кінг, Грета Лі, Джейсон Кларк, Вілла Фіцджеральд, Кейтлін Дівер, Рене Еліз Голдсберрі
Оператор: Баррі Акройд
Композитор: Фолькер Бертельманн (Гаушка)
Тривалість: 112 хвилин/ 01:52
